— Природньо! — відмахнувся координатор. — Якщо вони не можуть зважати на обмеження власної природи, то як вони можуть обмежити себе у використанні іншої стихії? Поняття відповідальності божевільним недоступне. Але ми дістанемо їх, Конраде, я докажу, що це можна зробити!
— Ви збираєтеся оголосити теологічну загрозу? — практично уточнив капітан.
Чорний маг з зусиллям повернувся в реальність:
— Ні. Тоді вони просто почнуть тим же особистим складом, але в іншому місці. І врахують допущені в Редстоні помилки. Воно нам треба?
Паровоз не відповів.
— Ти читав матеріали редстонської справи Чудесників? — поцікавився координатор.
Капітан Бер кивнув:
— Я брав участь в формуванні частини з цих матеріалів.
— Тоді ти знаєш, що інквізитори не зуміли дістати старших посвячених. Їх мало було бути п’ятеро-шестеро, але після Нінтарка вони зачаїлися. Наша задача — виманити їх зі сховку.
Ідея Паровозові подобалося, але його бентежило місце дії.
— Ви хочете дозволити їм пастися на свободі?
— Ні! — обурено замотав голови містер Сатал. — Ми будемо бити їх, але робити це… незґрабно. Перемагати, демонструючи свою безпомічність. Ніби, випадково. Виглядати смішно, так, ніби все, що відділяло їх від успіху — це некомпетентність низового командирського складу.
— І ви гадаєте, що нормальна людина купиться на такі нісенітниці?
— А ти гадаєш, що нормальна людина може бути Чудесником?
Паровоз знизав плечима:
— Ну, оскільки бити їх ми все-таки будемо, я — в ділі!
— Не мав ні найменшого у сумніву! — посміхнувся містер Сатал. — До речі, можеш називати мене просто Дан, тільки не на людях.
Паровоза завжди смішила церемонність чорних, яку ті демонстрували в найнедоречніші моменти:
— А я — просто Конрад, — благодушно запропонував він.
Глава 19
Чи багато потрібно для щастя чорному магові? Насправді — багато, але є певний мінімум, який уже робить життя прийнятним. Це літо можна було вважати проведеним вдало.
Я чемно розпрощався на пероні зі своєю сім’єю, тричі клятвено пообіцяв Лючикові приїхати взимку до нього в школу і підбадьорливо поплескав по плечу Джо (пильнуй тут!). Помітно важчу валізу з гріхом пополам затягнули досередини.
Обставини багатого на події ранку ще не вляглися в моїй голові (в присутності Лючика це було просто нереально), тому мені довелося діяти інтуїтивно. Велику валізу я, з навмисною недбалістю, здав у багаж. З собою в купе взяв тільки кошика з їжею — великого, відкритого і, вважайте, ажурного, такого що можна оглянути з будь-якого боку, навіть на просвіт. Всяка, навіть не наділена магією, людина могла сказати, що древніх артефактів у мене при собі нема. Поїзд клацнув стиками і повільно поплив крізь легку мжичку, яка оце почалася, символізуючи кінець краухардського літа. Моя родина махала з перону мені услід.
Все-таки в наявності родичів є плюси, особливо, коли ці родичі — з розумінням.
Я сів на диванчик, схрестив ноги і занурився в медитацію, не для того, щоби ворожити (мені доктор заборонив), а просто від бажання впорядкувати думки. Нечасто у мене виникала така потреба.
Це літо було зовсім особливим, воно налякало, здивувало, розізлило і захопило мене. Ніколи би не подумав, що чорний може відчувати таку різноманітну гаму емоцій! Я помирав і рятувався, мучився від безпорадності і торжествував, був обурений і заінтригований. А в результаті став… більшим. Ну, якось так. Ширшим. Протяжнішим. Для мага це дуже важливо — бачити і сприймати світ навколо себе, а для чорного мага — це ще й дуже складно. Ми постійно нав’язуємо реальності свої уявлення про неї і не бажаємо чути заперечень, тому вона вторгається в наше життя тільки так — силою і не спитавши дозволу.
У пориві емоцій, я обіцяв собі, що стану жити по-новому. Стану звертати більше уваги на те, що твориться навколо, хоча б для того, щоби більше жоден ворог не підкрався до мене зі спини. Почну думати не тільки про себе (звучить майже як анекдот). І взагалі, до закінчення Університету залишається лише рік (практика не рахується), а я з усіх розваг спробував тільки ті, до яких мене долучив Чвертка. Образливо! Зрозумійте правильно, мені і в голову не приходило вкладати в цю обіцянку якісь глибокий зміст, це було хвилинним помутнінням, тимчасовою слабкістю, породженою думками про мою білу родину. Спрямувавши, таким чином, роздуми в напрямку духовної досконалості, я підсунув до себе кошик і почав розбиратися, що з покладеного туди мамою — найсмачніше (з’їсти все разом у мене би в будь-якому випадку не вийшло).