Тієї ночі алхімічних конструкцій у моїх снах не було. Я бачив Редстон, але не так як завжди, а якимось дивним, абсолютно чужим поглядом. Все — кольору пилу і бруду, — тремтячі контури будівель, ніби проведенні переляканою рукою, майже без якихось відмінностей між собою. Їдкий дим, наче привид, стелиться нас бруківкою, жар, духота і жодної тіні. Напевне, так сприймав би місто зовсім здичавілий білий маг. Шкідливо думати на ніч про білих магів!
Відчуття сну мені навіть чимось сподобалося — такий милий наліт екзотики — цікаво. Але це який же мозок треба мати в голові, щоби уявити собі, ніби всі будівлі стоять на боці. Вони ж не змогли би так стояти! І цей оранжевий сморід… Пікантний момент: в житлових кварталах печі і каміни палять пресованими брикетами, а ті дають блакитний, трохи терпкуватий дим соломи і кізяків. Найближчим до оранжевого були жовтувато-кислі випари дрібних ремісничих господарств: кузень і шкіряних майстерень на південно-східній околиці. Тобто, це так само, як переплутати червоне з синім, таке потрафить тільки білий. В пориві рідкісної благодушності я спробував порятувати картинку, запустивши вулицями картонного макету міста машини і трамваї, і, здається, провів за цим заняттям залишок ночі.
А потім сон продовжився в дійсності.
Я мовчки стояв на пероні, обійнявши свою валізу і кошика, і розумів, що не впізнаю вокзал, на якому був багато-багато разів. Взагалі не впізнаю. І справа не в тому, що я забув деталі, а в тому, що просто не можу їх розгледіти. Навколо мене ставалася звичайна денна суєта, але тільки натовп тепер виглядав дивно: замість людей в ньому були якісь розмиті контури, що переливалися сполохами барв, які не мали назв кольорів — чи то тінями емоцій, чи то відображенням намірів. Ні, вони не злилися докупи, не втратили індивідуальність, але сказати, наприклад, хто з цих людей у що вдягнений, я не зміг би навіть під страхом смерті.
Може, я з’їв щось не те?
Все вирувало і ворушилося, обмінювалися імпульсами, запалювалась і гасло. Серед переливчастого моря складних істот кидалися в очі дві майже однотонні фігури — одна з них вийшла з того ж потяга, що і я, а інша чекала першу в кінці перону. Чомусь мені здалося, що розглядати їх було би нерозумно.
Що ж це діється, га? І здається мені, що я знаю, чиї це вибрики. Рано я зрадів, що Шерех не дає про себе знати! Думав, то мені сни сняться такі цікаві, а це він до мене ключики підбирав. Тепер мені стала зрозумілішою поведінка пацієнтів Бухти Транка — від такого не те, що оскаженієш, від такого колесом підеш. Але зайвої паніки не треба — сам по собі вокзал ні на краплину не змінився, а де знаходиться вихід, можна було здогадатися з напрямку руху натовпу. Треба лише триматися разом з усіма…
І тут я помітив силует, який інтенсивніше за інші пульсував, прямуючи просто сюди. Причому, у мене було небагато знайомих таких габаритів, якщо точніше — всього один.
— Привіт, хлопче! — виголосив силует голосом капітана Бера.
— Здрастуйте, сер, — зусилля, необхідне для промовляння слів, дозволило мені зосередитися і взяти себе в руки.
Знадобилося кілька секунд, щоб з-за пологу дивних сутностей проступили звичні образи будівель і платформ. Уже непогано!
— Я чув, у тебе були проблеми, — добродушно підмітив шеф НЗАМПІС.
На вокзал він з’явився прямо в своєму шикарному мундирі.
— Були, — не став заперечувати я.
— Давай, підвезу! — великодушно запропонував він.
Дуже доречно! Адже я з такими приколами не додому попаду, а одразу в психлікарню — з чорним магом, який не може второпати, де знаходиться, ніхто церемонитися не буде.
Він взяв за ручку мою валізу і пішов уперед, вказуючи дорогу, а натовп розступався перед ним, як хвилі розступаються перед кораблем. Я зосереджено крокував слідом, старанно вичищаючи зі свідомості чужий вплив. Яка гидота! У мене було неприємне відчуття, що ця подія якось зв’язана з моєю обіцянкою думати про інше.
Хто у нас весь час цим займається? То ж бо і мені білі всю ніч снилися! Якщо вони бачать світ хоча б наполовину так, як оце я, незрозуміло, як їм взагалі вдається вижити. Правда, вся ця пригода могла бути чистою ілюзією, навіяною Шерехом за рахунок загальної паршивості натури. Треба тримати себе в руках! Сорок днів ще не пройшли, схоже, найцікавіше — попереду.
Коли ми вийшли з вокзалу, про дивний інцидент мені нагадувало тільки легке тремтіння правої повіки.
Капітан Бер проігнорував низку візників і попрямував на стоянку автомобілів. Я очікував, що побачу смугастий службовий «чобіток», але ні, виявляється, він має власну тачку.