Я сидів на лавиці сам, бездумно втупившись крізь клуби диму в деталі пейзажів, що пробігали попри мене. Густа зелень захисної смуги нагадувала тунель, в рідких розривах якого між деревами миготіли поля, корови, білі хатинки і всяка інша солом’яна пастораль. З таємним нетерпінням я чекав, коли вже вічнозелені дерева зміняться на низький чагарник і бур’яни, а поля — на кам’янисті пустирі і глибокі яри. Але першим привітом від батьківщини, звичайно ж, став дощ.
Більшу частину дороги я благополучно проспав і на момент прибуття, не дивлячись, що ранок лише починався, був бадьорим і свіжим. З багажу у мене були дрібниці — маленький рюкзачок і невеликий плетений кошик — з не зумів втриматися і купив кілька сувенірів для матері і для молодшеньких, після чого мій фінансовий стан опустився до відмітки «нижче плінтуса». Провідник, героїчно стримуючи позиви позіхнути, послужливо протягнув на перон висувні сходи, допоміг мені спуститися і щиро побажав щасливої дороги — за межами потяга все заполонив густий молочно-білий туман.
Тільки занурившись у цю вологу пелену імли, яка ледь помітно дихала і клубочилася, я зрозумів, як же скучив за домом. Все, що мені подобалося в містах: дим машин, їх безкінечний рух були всього лиш сурогатом цього таємничого, обволікаючого псевдожиття. Жалібно свиснув невидимий в тумані паровоз, глухо клацнули стики вагонів при відправленні потягу, а я пішов вздовж перону попри напис «Дика Застава», попутно згадуючи, де саме тут повинен був знаходитися спуск.
Туман ледь помітно відліплявся від землі. Максимум, за годину від нього не лишиться і сліду, але поки що завдяки цій особливості я спочатку побачив ноги зустрічаючих, і лише потім розгледів їх обличчя. На мене чекали: пара жіночих мештів на низьких каблуках (простеньких і поношених), два чоловічі чоботи моделі «болота не боїмося» і чотири кінських копита. Саме за копитами я їх всіх і упізнав — нечасто зустрінеш тварину, у якої всі чотири ноги різного кольору.
— Привіт, ма!
З туману виступила жінка в темному в’язаному жакеті. Я впізнав би її всюди і завжди. Вона піднялася навшпиньки і цьомкнула мене в щоку:
— Привіт, Томмі! Як добирався?
— Чудово!
— Привіт, Томасе. Діти готуються до твого приїзду третій день, вся околиця вже знає, що їх брат повертається. Так що не дивуйся.
Перед тим як повернути очі до співрозмовника, я глибоко вдихнув, намагаючись швидко досягти того спеціального стану, який зазвичай використовував у спілкуванні з клієнтами: відсторонена доброзичливість, ввічливість без фамільярності. Впевнений, зараз це мені давалося краще ніж три роки тому. Поряд з матір’ю, посміхаючись, стояв ВІН — один з трьох на весь Краухард білих магів. Мій вітчим.
— Привіт!
— Поїхали, поїхали, — заметушилися мама і потягнула мене до візка.
Я упіймав себе на тому, що, малюючи в уяві цю зустріч, моя пам’ять хитромудрим кульбітом викинула з неї людину, з якою я був знайомий більше десяти років. Тобто, жодної думки про нього у мене навіть не виникало. Напевне, ось таким чином мозок не в стані побачити те, чого не розуміє. Він поліз на козли, мати сіла зі мною, а я, посміхаючись в нікуди, все ще намагався добитися відчуття впізнавання.
Чорні і білі ніколи не сходяться в одну сім’ю. Це два різних народи, різних всесвіти. Із спільних інтересів у нас була лише їжа, навіть спали ми по-різному. Про виховання я навіть не заїкаюся: вітчим навіть сперечатися зі мною не міг, взагалі, а вже покарати — просто нереально. З моменту нашої першої зустрічі (мені було вісім, а йому — тридцять два) він був для мене «Джо», а я для нього — «Томас» (спочатку навіть «Містер Томас»), при цьому, я завжди вважав себе старшим. І справа не у магічні метафізиці — чорний Талант в мені тоді ще спав, а його білий ніколи не був надто сильним. Склад характеру, світосприйняття, особистість — все як день і ніч.
Він любив сидіти біля вогню і читати книги — я з’являвся вдома тільки поїсти. Він пестив і леліяв клумби з екзотичними сортами стокроток — я ремонтував у стодолі газонокосарку. Він привів у наш дім добродушну конячку з волохатими ногами, яка з задоволенням возила усю родину на базар і в гості по вихідних — я на перші гроші купив тарахкотливий мопед, який відчайдушно ревів і смердів спиртом, і кожної вільної хвилини викочував його на доріжку перед домом і чистив, регулював, перебирав. Так ми і пиляли одне одному нерви довгих шість років після того як мама знову вийшла заміж. Тільки зараз, відучившись три роки в Редстонському університеті, я розумію в якому гнітючому кошмарі він тоді жив. Думаю, що день, коли я отримав запрошення від Фонду Роланда, був найщасливішим днем у його житті.