Вибравшись на захаращене сміттям подвір’я і натягнувши пом’ятий одяг, я оглянувся. За спиною стояла якась ще цілком міцна але, очевидно, призначена на те, що її будуть скоро зносити, громадська будівля (сухе листя на мармурових сходах, облуплена колонада з плямами на місці статуй, виламані шиби вікон). А навколо весело хлюпотіла хвилями зеленкувата вода ріки — ми знаходилися на острові. Тепер зрозуміло, чому їх штудії ніхто не засік — водяні перешкоди сильно послаблюють вторинний магічний фон.
Фізичний стан мій був на диво хорошим — ніякого натяку на похмілля, голова — свіжа, в тілі — бадьорість і приємна нетерплячість. Хочеться чи то рило комусь начистити, чи то фокус показати. Якщо це такий ефект від «вбивства магії», то дайте мені два. Я категорично не вірив, що любителі змогли винайти щось принципово відмінне від багатовікової практики інквізиції. Залишилося лише вияснити, як по-людськи зветься те, що вони зробили, але вияснити обов’язково: чорна магія — занадто серйозна річ, щоби в таких речах покладатися на випадковість.
Знову ж, вогняна куля була дуже немаленькою.
Мені вже доводилося без всяких особливих зусиль оживляти зомбі, а про те, як виглядають всякі «помилки чарівників», нам прочитали цілу лекцію (моторошно навіть без картинок). І потім, я через своє стихійне здобуття стільки з шкіри ліз, а вони на мені якісь ритуали проводять! Загострене почуття відповідальності вимагало від мене знайти винних і все їм пояснити, причому — ногами.
От тільки де їх шукати?
Всередині приміщення щось затишно потріскувало, а над дахом білим струменем потягнувся димок. Зносити — не зносити, але скоро тут будуть пожежники, а там уже і до агентів НЗАМПІС недалеко. Чи хочу я з ними розбиратися? Дурне питання.
Я швидко за шкандибав вищербленою бруківкою, логічно припустивши, що десь тут мав би бути міст на велику землю. Якщо є дорога, було і куди їхати, так? Йти довелося недалеко. Під аркою красивого кам’яного мосту ревів рукотворний перекат, біля виїзду стирчав двічі перекреслений транспарант «Коледж святого Іогана Фема». Щось таке я про це місце чув, але згадувати було нíколи — з пожежним екіпажом ми ледве-ледве розминулися.
По-хорошому, треба було повертатися на квартиру, перевірити, чи не обікрали мене і взяти з заначки трохи грошей. Редстон — місто не маленьке, пішки по ньому багато не походиш, а візники в борг не возять. Але якраз думка про останніх і підказала мені блискучу ідею. Якщо подумати, то на місці вчорашнього заходу стояли, переважно, темно-сині візки каретного двору «Рімміс і сини» і навряд чи вони підпустили б до клієнта когось зі сторони.
А що, якщо розпитати про вчорашнє в них? Відкладати діло в довгу шухляду я не став, де знаходяться їх конюшні, запитав у першого зустрічного ж візника, а до місця добрався на підніжці трамваю, згадавши старі студентські часи. Залишилися дрібничка — відшукати людину, лиця якої я навіть не бачив, і взнати у неї, як називається той злочин, який вона сотворила.
Можна було б ходити, нудити, і пропонувати гроші за інформацію, але це був не мій стиль. Я розщепив пару ґудзиків на сорочці, зсунув на бік ременя, пройшовся долонею по волоссю, і в такому розхристаному вигляді і зайшов до контори.
— Добрий день! — почав я з агресивним напором прямо від дверей. — І де ваш господар?
Всі синхронно повернулися в мій бік і побачили войовничо налаштованого чорного, в дорогому, хоча і пом’ятому костюмі, причому — явно з перепою. Суцільний ходячий ахтунг.
— Може, я зможу вам чимось допомогти? — цвірінькнула дівчинка з ресепшен.
Я втупився в неї очима, ловлячи погляд, але вона вперто дивилася в бік. Прекрасно, значить з такими клієнтами тут уже справу мали.
— Допомогти? — знущально спитав я знову. — Ваш чувак поїхав з моєю сумкою! Чим тут ще можна допомогти?
— Яке прикре непорозуміння! — тоненько заспівала вона. — Він зробив це не спеціально. Ви впевнені, що не забули свої речі в іншому місці?
— Я не п’яний! — Моє експресивне заперечення викликало у присутніх розуміючі посмішки. — Я, взагалі, не п’ю і вчора не пив! Він віз мене від ресторану «Чорний Діл», і мені потрібна моя сумка назад!
— І ви її отримаєте, сер, без всяких сумнівів, — на шум і крики з’явився господар конюшні. — Хто вчора чергував біля «Долу»?
Дівчина швидко уточнила у великій книзі записів:
— Лоран, Мічел і Барток, сер.
— Сподіваюся, — господар повернувся до мене, — ви можете описати того, хто вас віз?