— Сер, я закінчив!
— Молодець.
Коли Сатал лається — це нормально, нецензурну лексику в його виконанні краще не сприймати всерйоз. Коли він стає справді небезпечним, то починає висловлюватися вишукано-літературною мовою, з непростою, не підлаштуєшся, вимовою благородного джентльмена, який втоптує співрозмовника в болото, не знімаючи білих рукавичок. У мене була туманна підозра, що через високу посаду пан координатор надто вже затискає в лещатах свою чорну натуру при сторонніх, і недолік неформального спілкування добирає на мені. Типу, такий вияв довіри. А мені що робити? Я ж от-от лише відчув себе главою роду! Скуштував той жаданий плід. А тут знову опинився в положенні учня, причому, учнівство Сатал сприймав у найбільш архаїчному сенсі цього слова (це коли підмайстри терпіли побиття і прали майстрові шкарпетки).
Цікаво, якщо я вб’ю старшого координатора регіону, це якось посилить покарання, яке мені зараз грозить? Пофіг. Проблема лише в тому, що ніякої впевненості в можливості успіху у мене не було — надто вже він, сволота, був майстерним у своєму ремеслі. Я вирішив діяти як справжній асасин — приховувати свої наміри до того часу, поки не наберу достатньо сили.
— Добре, — недбало кинув Сатал, розглянувши схему, яку щ для нього склав (я мучився над нею дві години!), до практичних занять ми ще не приступали, оскільки, на його погляд, мені слід було «відшліфувати теорію». — На сьогодні все. Можеш іти!
— Вибачте, сер, — я змушений був бути ввічливим, — скоро починаються новорічні канікули. Я хотів би залишити Редстон на два тижні, це можливо?
Він зробив незадоволену гримасу:
— Навіщо?
— Я обіцяв братові відвідати його. Брат — білий.
Це важливе доповнення: усі діти переживають, коли їм щось обіцяють і не виконують, але для маленького білого це просто шок.
— Зрозуміло. Пиши рапорт!
Рапорт!! І це називається «позаштатний співробітник»?!! Що ж буде далі? Далі буде то, що він почне відправляти мене на завдання.
Треба навчитися готувати отруту.
— До побачення, сер, — мені вдалося залишити кабінет, зберігаючи крижаний спокій. Ось як я вмію!
В коридорі, посміхаючись, стояла емпатка. Мабуть, вони працюють парою.
— Здрастуй, Томасе! Як у тебе справи?
— Все чудово, міс Кевінахарі. Я роблю великі успіхи!
Наприклад, в тому, щоби брехати в очі емпату.
— Так, мій хлопчику, — підтвердила вона. — Але при щирій посмішці зовнішні кутики очей трішечки опускаються!
Треба навчитися готувати отруту і випробувати на ній.
Другий, «начальственний» поверх був тихим і темним. На той час, як мої заняття закінчувалися, в поліцейському управлінні залишалися лише нічні чергові і ті маніяки, хто готовий сидіти на роботі до восьмої. А все чого? Бо якась сволота прописала, що позаштатний співробітник повинен виконувати свої обов’язки не менше, ніж два дні на місяць, тобто, цілих шістнадцять годин. Тратити на мене власні вихідні Сатал не збирався, заняття в Університеті ніхто не відміняв, тому я був змушений приходити сюди в єдиний більш-менш вільний день свого тижня — в середу, і займатися чотири години підряд, поки мозок не зав’язувався у вузол.
З чорними так не можна!!!
Зате Сатал прикривав здійснені мною вбивства і створеного мною зомбі, а також незаконну магічну практику в особливо крупних розмірах. З точки зору нормального правосуддя, я був злим рецидивістом, недостойним жалю і співчуття. І це при тому, що пан координатор ще не знав про перезаписаний кристал (змова мага з представником контрольних органів вважається дуже серйозним проступком). А до закінчення Університету ще цілих півроку…
Єдине, про що мені не слід було хвилюватися, так це про знайомство з Шерехом. Як виявилося, хитромудрий нежить давно знайшов спосіб зацікавити в собі найнебезпечніших своїх суперників, чорних магів: той, хто переборов страховисько і не збожеволів при цьому, міг отримати від нього вигоду — знання. Враховуючи, що вік Шереха був якнайменше десять тисяч років, а його інфернальне тіло було присутнє в будь-якій точці світу, перспективи відкривалися хвилюючі. Шкода лиш, статистика тих, хто вижив, була приблизно один до сорока трьох — більшість божеволіла за перші півтора-два роки (не дивно, якщо згадати, як він з мене знущався). Єдиним способом уникнути безґлуздих жертв було приховати від цікавих цю особливість Шереха, що в НЗАМПІС і робити шляхом жорсткої цензури.
На мій погляд, користь від монстра-довгожителя була сумнівною. По-перше, Шерех був неписьменним, тобто, він, взагалі, не здатен був розпізнавати слова, букви і символи, якщо лише не бачив десь саме цей конкретний предмет. Дядькову книгу я міг читати лише тому, що нежить з’їв кількасот чоловік, які читали її давніше, і тепер міг з високою точністю відтворити відчуття, зв’язані з кожним її знаком. По-друге, цей страхопуд поняття не мав, що таке календар. Питається, як він нього можна добитися чогось конкретного? Він міг вивалити на того, хто питається стос випадкових асоціацій, перевірити істинність яких було майже неможливо, причому, робив це не задарма, а за інтерес. Ризикувати розумом заради такої ахінеї я не збирався, про що і було одразу оголошено усім зацікавленим особам.