ідали йому: "Якщо підеш, Антонієм будеш. Якщо не підеш, аввою Антонієм будеш". І сказав преподобний: "То якщо піду і не буду аввою, то не піду". І не пішов. Царі ж просили його, щоб хоч писанням своїм благословив їх і утішив. І відписав до них преподобний, радячи їм те, що для спасіння їхнього. Похвалив спершу за те, що Христа шанують. Тоді повчив їх, щоб не пишалися земною владою і, царською славою піднесені, не забували, що вони люди. Але понад усе — щоб пам'ятали про майбутній суд, на ньому ж мають відповідь про владу свою дати. Щоб були милостиві до людей і праведні суди чинити намагалися. Убогим, і сиротам, і покривдженим щоб були як батьки. Таку Антонієву відповідь прийнявши, царі вельми раділи. Якось, посеред братів сидячи і працюючи, ніби в безпам'ятстві був і, уважно вдивляючись у небо, зітхав, потім із розчуленням схилив коліна до землі і плакав довго. Трепетні ж були ті, що з ним, і просьбами наполегливими йому надокучали, щоб оповів їм, що бачить. Він же, застогнавши вельми, сказав: "Краще б, діти, померти перед тим, ніж те зло має настати". Знову просили його. Просльозившись, сказав: "Має бути невимовна Церкві Христовій кривда. Віра католицька буде віддана людям, що подібні на худобу безсловесну. Бачив-бо вівтар Господній, наповнений силою мулів, які, престол святий обступивши, те, що на ньому, дико скинули, розсипали й потоптали. І чув голос, що говорив: "Буде осквернено вівтар Мій". Це причина зітхань моїх і плачу". Те преподобного видіння збулося через два роки, бо піднялося аріянське гоніння люте, церкви були розкрадені, над посудом божественним чинили наругу скверні язичницькі руки, Чесні Дари осквернили. Тоді соборища нечестивих на Христа накинулися, примушуючи правовірних з гілками до церкви ходити. Звичай же був в Олександрії в ідолопоклонників з гілками фініковими входити до своїх капищ. їх же аріяни на допомогу проти правовірних прикликали, уподібнювалися їм, також з гілками до церкви своєї ходили. Погодившись з ними на згубу правовір'я християнського, ішли за звичаями одні одних: аріяни — за язичниками, а язичники — за аріянами. Примушувано і правовірних до такого ж нечестивого звичаю — щоб до аріян приєдналися. О жах невимовний! О діла пребеззакон-ні! Дівчата і жінки терпіли наругу, кров православних, у церкві пролита, престоли оросила. Хрестильниці похіттю язичницькою осквернилися. Тоді всі зрозуміли, що збулося Ан-тонієве видіння, коли бачив мулів, які топчуть вівтар Божий. І багато тоді зі слабших віддалося єресі через страх перед аріянами, проте в біді святий утішив братів, мовивши: "Не сумуйте, діти, як же розгнівався Господь, так само і на милість схилитися захоче. І знову незабаром Церква прийме красу свою і, як звично, процвіте і зміцніє, і ті, що в гонінні віру Господню зберегли, побачите, що у благодаті світлістю засіяють. Повернуться у свої яскині змії — і благочестя знову примножиться, лише пильнуйте, щоб не осквернитися з аріянами. Не є бо то учення апостольське, але диявольське і батька їхнього сатани, через те в подобі нерозумної худоби зображена була душа їхня". У той час у Єгипті був воєвода на ім'я Валакій, який гірко гонив християн через злоіменитихаріян. І настільки був лютий, що дів і ченців оголених на позорищі бив. До нього преподобний Антоній писання послав, так написане: "Бачу гнів Божий, що на тебе іде, перестань гонити християн, щоб згуба віддалилася від тебе, яку поблизу маєш". Прочитавши писання, окаянний засміявся і, плюнувши на нього, кинув на землю. Тих, що принесли, вельми зганьбив і преподобному докоряв, хвалячись на нього з гнівом, але скоро нечестивого кара Божа, за пророцтвом преподобного, наздогнала таким чином. На п'ятий день їхав він з володарем єгипетським Несторієм на конях найпокірніших і дуже мирних, хотів бути на місці, що звалося Хереум, яке було в Олександрії. Почали коні під ними гарцювати несподівано для них, і той кінь, на якому сидів Несторій, зубами раптом схопив Валакія, скинув його на землю і розшматував зубами стегна його і сокровенне його, і несли його, як мертвого, в град, і на третій день окаянну свою виверг душу. І всі зрозуміли сповнення пророцтва Антонієвого, що достойно над гонителем здійснилося. Але вже час про кінець життя преподобного розповісти. Мав звичай достоблаженний цей отець Антоній з верхньої гори, на якій же жив, сходити і відвідувати братію, яка-в нижній горі жила. Якось-бо до них, за звичаєм, прийшовши, про смерть свою, про неї ж від Бога було йому відкрито, оповідав їм, кажучи: "Ось вам останнє, дітоньки, отцівське відвідання чиню, не сподіваюся-бо в цьому віці знову бачити вас, бо час примушує від життя цього відійти і спочити мені, прожив-бо вже сто і п'ять літ". Чувши ж те, брати від скорботи серця зітхали і зі сльозами обцілували старця, що вже зі світу йшов. Він же умовляв їх не слабнути в трудах, не стомлюватися в повстримності, але, наче щодня умираючи, жити у зростанні, берегти душу від помислів, що оскверняють її, наслідувати святих, не наближатися до мелетіян-розкольників, не мати стосунків з нечестивими аріянами, берегти ж батьківські заповіти й берегти непорочну в Господа нашого Ісуса Христа віру благочесно, "як же з Писання [казав] навчилися і як я вам багато разів говорив". Після настанови тої брати просили його дуже, щоб затримався в них, хотіли-бо чесною кончиною отця свого прикраситися. Він же не захотів: знав-бо, що хочуть тіло його після смерти славним вшанувати похованням. І після смерти вшанування людського і слави боячись, намагався сховати себе в усамітненні. І, цілувавши братів, попрямував на гору верхню, до любочесної оселі своєї. По декількох же місяцях у хворобу впав і, прикликавши тих, що були при ньому, двох ченців, що прожили з ним років п'ятнадцять, терплячи в повстримності і прислуговуючи старості старця, сказав: "Я, дітоньки, за писанням книжним, у путь всієї землі відходжу, вже-бо кличе мене Господь, і хочу бачити Небесне. Але вам, о утробо моя, наказую, щоб не згубили багатолітньої своєї повстримности. Робіть успіхи в подвигах, наче нині чернечий труд почавши. Знаєте різні від бісів, що повстають, перешкоди, але не бійтеся немічної їхньої сили. В Ісусі Христі надію покладайте і тверду імени Його віру в душах ваших закріпіть: від істинної-бо віри всі демони повтікають. Пам'ятайте заповіді мої і у всі дні виправляйте своє життя, щоб небесна ваша відплата без зволікання вам далася. З розкольниками, єретиками й аріянами хай ніякої спільноти у вас не буде. Знайте-бо, що жодної ніколи мирної бесіди з ними не мав, через злу волю їхню, любов до суперечок і проти Христа боротьбу. Про це більше дбайте, щоб Господні заповіді берегти, щоб після смерти вашої святі всі, як друзів і знайомих, у вічні прийняли вас оселі. Про це думайте, так міркуйте, так розсуджуйте. І якщо про мене ваша турбота, якщо якась до отця у вас є любов, якщо мені приємне вчинити намагаєтеся, ніхто ж у Єгипет моїх хай не переноситьмощей, щоб несуєтною честю тіло моє поховалося, найбільше через цю-бо причину на цю гору вийшов. Ви ж самі поховайте, діти, тіло отче в землі і пильнуйте цієї заповіді старця вашого, щоб ніхто, окрім вашої любови, про гріб мій не довідався, де ж сховали тіло моє. Бо вірю в Господа, що на воскресіння мертвих воскресне це тіло нетлінне. Розділіть же мій одяг: плащ і одяг подертий, на якому лежу, Атанасієві, єпископу, віддайте, Серафіонові, єпископу, — другий віддайте плащ. Ви ж волосяний візьміть одяг і будьте здорові, о утробо моя, Антоній-бо відходить і вже не буде в теперішньому віці з вами".