Коли надходив празник Воскресіння Христового, учні святого, їх же було в той час вже двадцять, сумували, бо не було їм що на свято їсти: ні хліба, ні олії, і нічого з їстівного, а найгірше, що навіть Божественної Літургії в такий празник пресвітлий бути не могло, бо не було просфори ані вина на службу, на якій і причащання Святих Таїнств мали бути вони позбавлені. Нарікали-бо трохи поміж собою на преподобного потайки. Він же мав безсумнівну надію на Бога, звелів братам гарно прикрасити божественний вівтар і не журитися. "Той, Хто прогодував, — казав, — Ізраїля колись у пустелі, і пізніше малою кількістю хліба багато тисяч наситив, Той і про нас подумає, бо ані силою не є немічніший нині, ніж раніше, ані в промислі не лінується, але Той самий є Бог навіки". Коли сказав це преподобний з упованням, відразу прийшло здійснення слів його. Як же бо в давнину Авраамові ягня готове на жертву з'явилося в хащах савеку, так і цьому божественому старцеві з Божого промислу все потрібне приготувалося. Тоді, як сонце заходило, прийшов один боголюбець до печери їхньої, везучи з дому свого на двох мулах їжу різну подвижникам пустельним, ще ж і просфори, і вино на здійснення Божественних Таїн. І бачивши те, учні блаженного утішилися і якої є в Бога благодаті старець їхній, пізнали. Святкували-бо весело Пасху, а принесеної їжі вистачило їм до П'ятдесятниці. Після того знову забракло їжі, знову брати сумували, голодом морені. Муж же один багатий, який чинив у той час милостині великі обителям всім, що в Палестині, Теодосієву обитель одну, що в печері, оминав, бо була йому невідома. І скаржилися брати отцеві, щоб дав знати про себе і про них щедрому тому подателеві, щоб прийняли, як же й инші обителі, милостиню від нього на прогодування. Преподобний же Теодосій, не хочучи зовсім нікому зі світських бути відомим і не на людей покладаючись, а на Бога, Який розкриває руку Свою і насичує все живе благоволенням, наскільки більше розумне і словесне творіння Своє не залишить без потрібної їжі". Коли так святий братів малодушних утішав, прийшов хтось до них, ведучи худобу, всілякою їжею навантажену. Ішов він не до Теодосієвої печери, але кудись інде їжу несену віддати мав. Коли ж поблизу печери був і хотів її минути, встала худоба і не хотіла ступити з місця. Хоч і сильно бита від пана свого, проте, як камінь, була непорушна, стоячи на місці. Розумів-бо чоловік той, що воля Божа і сила невидима тримає худобу його, що перебуває непоступливою, ослабив їй поводи і пустив її, щоб ішла, куди хоче. Худоба, наче якоюсь рукою ведена, пішла просто до обителі Теодосія преподобного, що була в печері. І пізнавши благовоління Боже і про рабів Своїх промисел, чоловік віддав усю їжу преподобному старцеві та учням його. І з того часу учні святого перестали бути малодушні й намагалися бути ревнителями твердими отця свого до Бога надії і віри.