У той самий день пам'ять святого отця нашого Сави, архиєпископа Сербського. І преподобного отця нашого Стефана, що в Царгороді в царювання Лева Ісаврянина при святішому патріярхові Термані був і обитель Хинолакову створив.
Місяця січня в 15-й день
Житіє преподобного отця нашого Павла Тивійського
Коли Антоній преподобний у єгипетській пустелі з учнями своїми жив, прийшла йому якось думка, що нема такого досконалого ченця, як же він, і нема такого, щоб перед ним у пустелі оселився і таке, від людей віддалене, вибрав життя. Це [як же сам пізніше сповістив] на гадці маючи, почув у видінні голос, що говорив: "Антонію, є раніший і досконаліший раб Божий від тебе. І якщо підеш, знайдеш його у внутрішній пустелі, поспіши-бо піти до нього швидше, ніж він відійде до Господа". Старець же, те почувши і до тями прийшовши, зразу взяв свій посох і пішов поспіхом у пустелю: знайти хотів того, про кого ж йому сповістилося. Була ж велика в полуднє спека, що й каміння розжарювалося від сонячного тепла. Знеміг старець тілом, але не знеміг духом, ані з наміреної не вернувся дороги. Ще ж і не знаючи, куди йти, кріпився і говорив: "Вірю Богові моєму, що покаже мені раба Свого, якого обіцяв показати". І незадовго побачив чоловіка, на коня подібного, його ж віршотворці іпокентав-роном називають. Його бачивши, спасенним хреста знаменням озброївся і сміливо спитав: "Послухай, в якому місці раб Божий перебуває?" Звір же вклонився на слова святого і, не мігши голосом промовити, рукою показав у той бік, в який до Божого раба йти потрібно. І втік швидким бігом від Антонія преподобного. Дивувався ж старець з вигляду звіра того і пішов у бік, куди ж звір рукою показав йому. Прийшовши ж на одне кам'янисте місце, побачив иншого звіра, який був такої ж людської подоби до половини, инша ж частина тіла його тваринна, ноги мав козлині й роги на голові. Його ж вигляду дивувався старець, проте, вірою безсумнівною озброєний, без страху питав, говорячи: "Хто ти такий?" Звір же плоди фініків на дорогу йому, наче заклад миру, принісши, сказав: "Смертний я є, один із тих, що живуть у пустелі, нас же народи, блудом затуманені, сатирами називають, між богами своїми вшановують. Посланий я є від стада свого просити тебе, щоб за нас до спільного Владики помолився, Його ж, коли у світ прийшов, пізнали, і по всій землі розійшлося слово Його. Таке від звіра почувши, втомлений подорожній змочив лице своє сльозами радости: радів-бо за Христову Славу, через згубу сатанинську, разом же і дивувався, що сатирову мову міг розуміти, і, посохом землю вдаряючи, сказав: "Горе тобі, граде Олександріє, що замість Бога потвор вшановуєш. Горе тобі, граде блудний, в якому з цілого світу біси зібралися. Яку відповідь даси, що і звірі Христову силу ісповідують, ти ж лісові страховиська як богів вшановуєш". Коли святий це говорив, звір утік у пустелю. Про того звіра щоб хтось не подумав, що то неправда, бо і при царі Констянтині такої ж подоби людської звір, названий сатир, жив, в Олександрію був приведений на великий всьому народу подив. Коли ж відійшов, тіло його, щоб не зразу зігнило, сіллю посолили і в Антіохію до царя, щоб він побачив, послали. Але до попередньої вернімося повісті. Непрохідну ту проходячи пустелю, старець нічого иншого не бачив, хіба сліди звірів. І трудився в подорожуванні день вже другий, і другу ніч на молитві провадив, і не бачив, куди повернутися. Коли ж третій світав день, побачив вовчицю, що краєм гори ішла і вила. За нею ж здалеку ідучи, підійшов близько до печери, у якій жив святий Павло, угодник Божий. І, побачивши печеру, старець зрадів, але той, хто жив у ній, відчувши Антоніїв прихід, замкнув двері. Підійшовши ж, старець постукав, і не було відповіді, і так він стояв надворі і стукав безуспішно. Бачивши, що не відчиняються йому двері, впав перед входом у печеру і до шостої години молився, щоб подалося йому увійти всередину і бачити того, якого ж з таким знайшов трудом. І говорив: "Відчини мені, рабе Христовий, відчини, знаєш, хто я, і звідки, і чому прийшов, все знаєш, Бог тобі відкрив. Знаю і я, що недостойний бачити святе лице твоє, проте якщо не побачу тебе, не піду звідсіля. Не ховай себе, бо тебе мені Бог явив. Звірів приймаючи, людину чому відкидаєш? Шукав тебе і знайшов, стукаю, щоб відчинилося мені, якщо ж не відчиниш мені, то помру на порозі твоєму, і поховаєш тут труп мій". И иншого багато зі сльозами говорив і, як немилостивому, докоряв. Відповідав угодник Божий зсередини печери, говорячи: "Хто просить з погрозами? Чи хто зі сльозами докоряє? Дивуєшся, що не відчиняю тобі, бо умирати сюди, нахваляєшся, прийшов ти". Так сказавши, святий відчинив вхід і, обнявши один одного, поцілувалися зі сльозами й на ім'я один одного назвали. Бог-бо кожному з них ім'я иншого відкрив. Коли ж сіли, сказав отець Антоній: "Вітаю тебе, Павле, посуде вибраний і вогненний стовпе, мешканче пустелі". Святий же Павло говорив йому: "Добре ти прийшов, сонце, що освітлює всю вселенну, наставниче тих, що спасаються, уста Божі, ти, що пустелю населив, диявола ж з неї вигнав. Нащо ж такий труд підняв ти до мене, чоловіка грішного, що нічим не є?" Ось бачиш старця, що старий днями і негарно сивиною покрився, бачиш чоловіка, що зараз порохом і попелом буде. Але тому що любов'ю все можна зробити, скажи мені, прошу, яким нині є рід людський, як світ царює, чи є ще такі, що помиляються в ідолопоклонінні, і чи є гоніння на вірних?" Антоній же сказав: "Молитвами твоїми стоїть світ і гоніння припинилися. І Церква оспівує істинного Бога. Але тому що гоніння згадав ти, прошу тебе, не ховай від мене того, що тримаєш у собі, задля Господа, але все розкажи мені, з якої причини від світу відійшов ти у крайню цю пустелю". Святий же Павло почав йому про себе розповідати таке: "Я народився у Тиваїді, мав же сестру, яку батьки, ще поки живі були, віддали мужеві. Мене ж багатьох книг еллінських і римських навчили, і в православній вірі виховали, і самі були православними. Коли ж закінчували земне життя, розділили нам маєток свій, що був великий дуже. І після переставлення їхнього чоловік сестри моєї, лихвар цей, захотів частки моєї і надумав мене, як християнина, передати нечестивому князеві на муки, щоб так мене з життя цього звести і спадок мій забрати. Були ж тоді Децій і Валеріян царі, що мучили всіх, хто сповідував Христа. І був страх великий по всій Тиваїді, бо люті муки вигадували. У той час взятий був нечестивими один християнський юнак. Його ж, довго мучивши, від віри християнської відвернути не змогли, тоді повели у вертоград многоцвітний і пахучий і на одрі красному навзнак простягнули, руки й ноги м'якими мотузками до одра прив'язали. Коли всі пішли, пустили до нього якусь молоду дівчину, щоб змогла його зманити на сходження нечестиве. Безсоромна ж дівчина, обіймаючи і цілуючи його, а ще, соромно сказати, і сокровенного тіла його торкаючись, на гріх нечистий спонукала. Що ж зробив доблесний страждалець, такі муки перетерпівши? Бачивши себе, пристрастю зманюваного, і вже тілесне в собі зрушення відчуваючи, стиснув міцно зубами язик свій, відкусив його і плюнув у лице блудниці — і зразу болем великим пристрасть вгамував, кров'ю ж лице й одяг нечистої дівчини обплював, і так благодаттю Христовою здолав пристрасть. Але й другого юнака, що у християнській вірі непохитно перебував, по багатьох муках нагого, медом помастивши по цілому тілі, на спеку сонячну поставили, прив'язавши руки до рами, щоб, бджолами, й осами, і джмелями покусаного, змусити його до ідольської жертви. Страстотерпець мужній по цілому тілі зранений був, і стік кров'ю, що ані вигляду людського не мав, проте від Христа не відмовився. Це бачивши, ще ж і на мужа сестри моєї дуже гніваючись, його ж ні сльози сестри, ані спорідненість вгамувати не могли, я залишив йому все, утік у пустелю цю і, помалу йдучи, наставлений Богом, тут знайшов цю печеру, і воду всередині, і, розуміючи, що Бог дав мені це місце на перебування, оселився тут і перебуваю, маючи з фініків їжу і з листя одяг. Коли святий це розповідав, прилетів ворон, несучи хліб цілий, його ж перед ними тихо поклавши, відлетів у повітря.