На другий день, при годині третій, ішов авва Антоній і бачив у повітрі ангельські чини, і пророків, і апостолів собори, посеред них же душу святого Павла, чистішу від сонця, що на небо сходила. І зразу на землю впав, і, піском голову посипаючи, ридав, і взивав: "Чому мене, Павле, покинув? Чому відходиш без останнього цілування? Так пізно пізналися, і так скоро відходиш від мене". Розповідав же пізніше Антоній блаженний, що з такою швидкістю решту шляху перейшов, наче крилатий по повітрі летів, що й ступання по землі не відчував від швидкого руху, — і зразу опинився в печері. У ній же, побачивши святого, що коліна схилив, і руки догори підніс, і голову просто тримав, думав, що живий є і молиться. І, ставши, молився з ним разом. Минув же час, і тому, що не чув молитовного голосу ані звичних зітхань, приступив до нього і знайшов його вже мертвим. І розумів, що тіло святого мужа Богові, для Нього ж усе є живим, і по смерті належне віддає поклоніння. З великим-бо плачем і риданням цілував святе його тіло, обвив мантією принесеною і почав співати псалми, за звичаєм християнським, належні похованню. Не знаючи ж, як би поховати святого, бо не приніс мотики, щоб викопати гріб, говорив собі: "Якщо в монастир повернуся по знаряддя — путь триденна, якщо тут залишуся, то нічого ж без мотики не можу зробити. Залишуся тут і помру, як же годиться, і поблизу Твого, о Христе, воїна впавши, останній віддам подих". Коли він таке собі думав, два леви із внутрішньої пустелі прийшли, рикаючи, наче плачучи через втрату святого. Антоній же спершу трохи настрашився, потім побачив, що звірі, покірні, як ягнята, при тілі святого лягли, жалісне ридання риканням являючи. Дивувався добрим норовам тих звірів, вони ж почали кігтями своїми копати землю і вирили гріб достатній, знову до тіла святого припали із сильним ревом, наче останнє йому даючи цілування. Тоді, прийшовши до преподобного Антонія, лизали руки і ноги його, наче благословення і молитви від нього просячи. Преподобний же, славлячи Христа, що і звірів багато знають Бога, говорив: "Господи, без волі Якого навіть листок з дерева і ні один з птахів не впаде на землю, дай звірам цим благословення Своє, як же знаєш". І знак дав рукою, відійти їм у пустелю велівши. Коли ж відійшли звірі, авва Антоній поховав чесне тіло святого і преподобного отця Павла, першого пустинножителя, що мав усіх років життя свого сто і тринадцять. Після поховання ж святого отець Антоній наступну ніч провів над гробом його, плачучи і молячись. Зранку ж, вернувшись до монастиря свого, взяв одяг святого Павла, з листя фінікового сплетений, і, прийшовши в келію свою, розповів усе детально учням своїм на користь. Одяг же той листяний так беріг і шанував, що двічі лише на рік одягав його: на празник святої Пасхи і на П'ятдесятницю. Обох тих преподобних отців, Павла і Антонія, святими молитвами хай сподобить нас долі угодників Своїх Христос, Господь наш. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.