Така, силою Христовою, Антонія на диявола була перша перемога, проте ані Антонієві спокою не дала ця одна перемога, ані диявола раз знищені не знемагали сили, бо він, як лев, рикаючи, ходить, шукаючи, кого проковтнути. Але і це пам'ятаючи писання, що багато є підступів диявола, суворими подвигами почате життя зберігаючи, думаючи, що сатана в тілесній боротьбі переможений, а він може инші підступи, тяжчі, підсунути, — через те знову й знову умертвлював тіло своє, щоб, одних перемагаючи, иншими сам не був переможений. Суворішого ж навчався життя, добровільні у служінні Богові труди великі зробив звичкою, звичку ж у натуру перетворив. Щодня до заходу сонця постив, щоночі в молитві перебував, часом по два дні їжі не куштуючи і заледве що четвертого дня сном покоївся. їжею його були хліб, і сіль, і води мало, а постіллю — рогозина і волосяниця, часом же і земля гола. Олії зовсім не куштував, а про м'ясо і вино не треба й казати, бо й лінивіші монахи того не споживають. Говорив же блаженний, що тілам юнацьким нелегко є подолати ворога, якщо олії насолодою будуть пом'якшені. Го-диться-бо на тіло суворіші накладати труди, щоб ними знемагало. Дух перемагати буде за словами апостольськими: "Коли немічний, тоді сильний". Кожного ж дня на нові відважувався подвиги, згадуючи Іллю-пророка, який говорив: "Живий Господь, перед Яким стою сьогодні". І розмірковував собі, кажучи: "Не марне додається у Писанні слово це "сьогодні". Бо не рахував Ілля минулого часу, в якому подвизався, але наче у всі дні у подвигах стояв, такого себе намагався представити Богові, Якого свідчив, і достойний був бачити Бога — чистий серцем і готовий виконати Його волю. Ще ж і це в собі роздумував, що годиться рабові Божому великого Іллю наслідувати і, його образ маючи, до нього, як до дзеркала, життя своє рівняти. На гроби, що недалеко села були, відійшов, одного знайомого попросивши, щоб у певні дні їжу йому приносив. Той же його в одному гробі замкнув, і безмовствував усамітнений там блаженний. Побачив же це диявол, забоявся, що не вчасно пустельним перебуванням на нього озброївся. І, зібравши друзів своїх, із Божого допусту, так його всіляким биттям замучив, що від болю великого блаженний не мав ані руху, ані голосу, про що і сам пізніше багато розповідав. Такі-бо були великі рани, що всі людські перевищували страждання. Але милосердям Бога, Який тих, що на Нього покладаються, ніколи не полишає, врятований був від смерти. Одного ж дня той вищезгаданий знайомий прийшов, їжу несучи звичну, відчинив двері і знайшов Антонія, що на землі лежав, наче мертвий, і, поклавши на плечі свої, в село відніс. Те почувши, сусіди і ближні збіглися і з великою скорботою, як мертвому, службу творили. Після півночі ж, коли всі через труд чування сном тяжким заснули, Антоній, — душа помалу в ньому опинилася, — зітхнувши, підняв голову, побачив, що не спить той, хто його приніс, прикликав його, просив, щоб, нікого не будивши, на попереднє місце відніс його. І віднесений був, і, як звикло, сам знову жив. Тому що стояти через рани на ступнях не міг, ниць лежачи, молився і після молитви великим голосом проголосив: "Ось тут є я, Антоній, о біси, не втікаю від боротьби з вами. Якщо і більшу зробите, ніхто мене не відлучить від лю-бови Христової". І, заспівавши, сказав: "Якщо ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Коли він це сказав, ненависник добрих, диявол, здивувався, що після стількох ран посмів повернутися! І, скликавши своїх псів, з люттю говорив: "Бачите, що ані духом любодіяння, ні тілесними ранами не є переможений, знову ж безстрашно насміхається з нас. Усю зброю беріть, бо має жорстокіше битися з нами, хай зрозуміє, кого проти себе на боротьбу прикликає". Коли це диявол проголосив, уся сила бісівська незчисленна кинулася, бо диявол має зброю до боротьби. І такий шумний галас раптом настав, що і місце від основ здригнулося, і стіни розвалилися. І зразу розмаїта демонська сила увійшла, і все місце сповнилося привидів, які являлися в подобі левів, вовків, гаспидів, зміїв, скорпіонів, рисів і ведмедів. Рикав лев, хочучи проковтнути, буйвол своїм власним риканням і рогами страшив, змія свистом шипіла, вовки бігом сильним кинулися, рись за своїм норовом чинила — страшно всі виглядали, і голоси було чути жахливі й жорстокі. Антоній був битий і зранений, але, приймаючи найжорстокіший в тіло біль і з ворогів насміхаючись, говорив: "Якби моці хоч трохи мали, досить було б одного до боротьби. Але через те, що Господь вас розслабив, ви знемогли, через те кількістю своєю намагаєтеся завдати страху, і це єдине вашої немочі знамення є відоме, що нерозумних звірів подобу прийняли". І знову, дерзаючи, говорив: "Коли щось можете, то тільки тому, що Господь вам владу на мене відпустив. Ось я є, нищіть, що вам дали. Якщо ж не зможете, то нащо взагалі трудитеся? Бо знамення хресне і віра в Бога — непереборною є стіною". Вони ж великі підступи і страхи проти блаженного Антонія зрушили, скреготали зубами своїми, проте ні один з них спокусами досягнути нічого не міг, але, навпаки, ним були переможені й осміяні. Не покинув же добрий Господь Ісус у такій боротьбі раба Свого, йому ж і покровителем був: коли-бо Антоній звів очі свої, бачив згори покров відкритий, і коли зникла пітьма — сяйво світла, що спускалося до нього. І після приходу світла жоден із демонів не залишився, і біль тіла раптом зник, надгробок, що розсипався був, знову згромадився. Звідси прихід Господній пізнав блаженний, з глибини серця випускаючи зітхання до світла, яким же просвітився, промовляв: "Де Ти був, благий Ісусе, де був Ти? Чому спочатку не прийшов зцілити мої рани?" І був голос до нього, що говорив: "Антонію, тут був, але чекав, щоб побачити мужність твою. Віднині ж, тому що боровся ти мужньо, завжди допомагатиму тобі і зроблю тебе відомим на увесь світ". Це почувши, встав і так зміцнів, що, здавалося, більшу прийняв силу, аніж спочатку втратив. Мав же тоді блаженний Антоній літ тридцять п'ять.