Багато разів преподобний отець наш Антоній Великий і про такий привид диявольський розповідав, що його і праведний Иов, коли Господь відкрив йому, зрів: "Очі його на вигляд як денниця (ранкова зоря), з пащі його виходять свічі запалені, волосся з полум'ям трясеться, із ніздрів його виходить дим печі, що горить вогнем і вугіллям, душа ж його, як вугля, полум'я ж із пащі його виходить". З такими страховиськами видно було начальника демонського, який хотів би весь світ зразу згубити, але нічого ж не може, зв'язаний Божою силою, як худобина вуздечкою, і, як полонений, закований кайданами. Боїться ж знамення хресного і життя чистого праведних, як же той самий святий Антоній сповіщає, говорячи: "Велика, любі, зброя на диявола — життя чисте і непорочна до Бога віра. Повірте мені, досвідченішому: тремтить сатана від праведних чування, молитов же їхніх і постів, лагідности, добровільної убогости, немарнославства. смирення, любови, володіння гнівом, винятково ж від чистих сердець до любови Христової. Загорділий змій знає, що в підніжжі праведних валяється, за велінням Божим, Який каже: "Ось даю вам владу наступати на змія і на скорпіона, і на всю силу ворожу".
Розповідав же праведний і таке тим, що слухали на користь, скільки разів перетворюються біси, як воїни озброєні: "Перешкоджали мені і являлися скорпіонами, кіньми, звірами і розмаїтими зміями, оточували мене і хатину, у якій же я був, наповнювали. Коли ж я супроти заспівав: "Ці на колісницях, і ці на конях, ми ж в ім'я Господа Бога нашого звеличимося", — зразу, допомогою Божою, прогнаний утікав злий. Через який же час, з великою світлістю прийшовши, говорив: "Прийшов я, Антонію, світло тобі наше подати". І я замружив очі, не хотівши бачити світла диявола. Коли ж І молився до Бога, раптом богомерзенне світло згасло. По короткім же часі прийшли знову, співаючи переді мною і говорячи з писання, між собою змагалися, я ж, наче глухий, не чув. Захитався колись монастир мій, і я серцем непорушним Господеві молився. Часто крик, і танці, часто дзенькіт вчувався, але я співав, голоси їхні в голоси плачу перетворювалися, я ж славив Господа, що згубив їх міць і біснування. Повірте мені, дітоньки, я ж скажу вам: "Бачив колись диявола, високого тілом, який насмілився сказати: "Я є Божою силою і премудрістю". І сказав до мене: "Що хочеш, щоб я дав тобі, Антонію?" Я ж плюнув досить в уста його, всього себе на нього, ім'ям Христовим озброївшись, кинув — і зразу він, великий на вигляд, посеред рук моїх щез. Коли я постив, явився знову як чорноризець і, хліби приносячи, радив, щоб я їв: "І ти, — казав, — людина, і людською неміччю обкладений, дай полегшення тілу, щоб у хворобу не впасти". Я ж хитрий підступ лукавого змія пізнав і коли до звичної Христової зброї звернувся, — став він наче дим, що крізь віконце пішов і щез. І золота привид на звабу мені в пустелі часто показували біси, щоб або видінням, або доторком зловити мене. Не таю і цього, що багато разів били мене демони, і так я взивав: "Ніхто ж мене не розлучить від любови Христової". Бони ж, це чувши, самі на себе взаємно лютували і не моїм, але Божим проганялися велінням, що казав: "Бачив сатану, що, як блискавка, з неба спав". Стукав якось демон у ворота монастиря, і вийшов я, бачив чоловіка понад міру великого, що підносив голову аж до небес, і коли його "Хто ти?" спитав, відповів: "Я сатана". Сказав же йому: "Що тут шукаєш?" Відповідав: "Марно мене звинувачують монахи. Чому мене весь християнський рід проклинає?" Я відповів: "Правильно роблять, через твої-бо часто зваби шпортаються". Він же відповів: "Нічого ж я їм не роблю, але самі один на одного бунтують, наче я, окаянний, це роблю. Чи не чув у Писанні: "О вороже, забракло зброї на вічність, і міста їхні зруйнував ти". Ось вже ні одного не маю місця, ні одного не тримаю града, уже в мене зброї нема, у всіх родах і краях Христове ім'я славиться, пустелі ж монашими примножуються чинами. Самі себе хай пильнують і без причини мене не кленуть". Тоді я Божій благодаті вельми подивувався, сказав до нього: "Не твоїй правді, у тебе ж її ніякої нема, але Божій силі приписую настільки нове й нечуване повідомлення, ти-бо брехні є головою, та небрехливо розповісти переконаний, і ось нині, хоч не хотівши, промовив ти істину: Хрис-тос-бо, прийшовши, врешті виснажив твої сили, і, зі слави ангельської роздягнений, ти в смердючому лежиш болоті". Ледве ці вимовив я слова, як щез димом". Таке розповідаючи, преподобний навчав братів не боятися бісівської сили як немічної і Христом переможеної, озброюватися на неї великодушністю в Господі, утверджуючи в Христі свої серця. Брати, які слухали, тішилися з такого поучення отця свого і багато користали: в одних-бо бажання доброчинств зростало, в инших немічна утверджувалася віра, від инших же думок неправдивих наслання розганялося, а иншим із сердець жахливі втікали страховиська. І всі разом, демонські зваби відкинувши, дивувалися такій Антонієвій благодаті розгадувати духів, яку дав йому Господь. На горі тій, на якій же преподобний Антоній жив, були монастирі, наметами влаштовані, повні божественними чинами співаючих, читаючих, молільників, голодуючих, тих, що веселилися через майбутні благі надії, працювали руками задля милостині, любов же і згоду мали між собою. І були поселення їхні, як град, від мирської суєти далеко перебували, сповнені благочестя і правди. Не було в них пакосника ніякого, ані обмовника, ані ворожого, ані наклепника, ані бунтівника. Але безліч тих, що стримувалися, і тих, що однодумно для Бога працювали, що кожен, хто монастирі ті бачив і такий їхній чин, проголошував написане: "Які добрі доми твої, Якове, і намети твої, Ізраїлю, що долини покривають, і як сади при ріках, і як намети, які насадив Господь". Коли так це було і преподобний Антоній на більші посягав труди, постало гоніння люте на Церкву Христову від Максиміяна, царя злочестивого, і ведено святих мучеників в Олександрію на муки. Тоді й преподобний Антоній, полишивши монастир свій, пішов услід за Христовими жертвами, говорячи: "Ідемо на славне братів наших весілля, щоб або й самим того ж з ними торжества сподобитися, або побачити, як инші воюють". І був преподобний любов'ю і волею справді мученик, але хоч хотів він страждати в Ім'я Госп