днє, муки не були йому дані — Господь-бо, Своєму стадові корисне влаштовуючи, учителем і наставником зберіг Антонія. Хоч і тримався біля святих мучеників, ревною до них близькістю і любови союзом обкладений, в путах їм служачи, і на судище з ними приходячи, і перед катами стаючи, і виразно визнаючи, що він християнином є, і на муки за Христа віддаючись, проте не посміла рука торкнутися до нього, бо так Бог благоволив і зберіг його на більшу иншим користь. Був же тоді святіший Петро, архиєпископ Олександрійський, муками увінчаний, і гоніння зупинилося. Блаженний Антоній до старого свого монастиря відійшов і, у всі дні віри і надії святих мучеників ревнуючи, найжорстокішими постами і чуванням себе г :снажував, у волосяницю підспід, зовні у шкіру одягався, ніколи тіла свого не омивав, хіба коли крізь воду переходити потреба була, і ніхто не бачив ніколи тіла його оголеного, до кінця життя його. У якийсь час, коли від усіх очей сховався і, замкнувшись у своїй обителі, зовсім нікого не приймав, прийшов Мартині-ян-полководець, його ж донька бісом мучена була, і стукав у двері, просячи, щоб доньці його допоміг і, вийшовши, Господу Богові за неї помолився. Він же відчинити ніяк не хотів, дивився зверху, прихилившись, і казав: "О чоловіче, чому допомоги моєї потребуєш? Смертний і я є і твоїй подібний немочі. Якщо ж віруєш у Христа, для Якого я працюю, іди і за вірою своєю молися до Бога, і зцілить доньку твою". І зразу той, увірувавши, відійшов і, прикликаючи Ім'я Христове, доньку вивів здоровою. Багато й иншого чудесного Господь через раба Свого Антонія діяв, і справді, як обіцяв у Євангелії: "Просіть і дасться вам", знайшовши достойного благодаті Своєї, не відмовив йому і в чудесній Своїй силі. Багато тих, що страждали від бісів, перед обителлю Антоніє-вою, коли вхід закритий був, зовні лягали і благоприємними його до Христа молитвами зцілювалися. Безліч тих, що приходили, надокучали йому, бажану ж безмовність припиняли: боявся-бо, щоб знамення великого дару ум його не піднесло. У горішню Тиваїду перейти замислив, де б ніхто не знав його, і, взявши хліба, сидів на березі ріки, очікуючи корабля, щоби в ньому ріку переплисти. І зразу голос до нього був зверху, що говорив: "Антонію, куди і нащо йдеш?" Він же. як звичайний голос почувши, без страху відповів: "Тому що не дають мені спокою люди, через те до горішньої Тиваїди краще піти вирішив, щоб не робити більше того, що понад мою силу є і чим мовчання моє переривається". І знову голос до нього промовляв: "Якщо в Тиваїду підеш, більший і подвійний приймеш труд, якщо ж справді хочеш мовчати, то йди нині у внутрішню пустелю". Тоді Антоній сказав: "Хто ж мені путь покаже, не знаю-бо, де знайду місце". І зразу йому голос показав сарацинів, які йшли, на торг до Єгипту ходити звичні. До них, що назад вже з Єгипту поверталися, наблизився Антоній і просив їх, щоб і його разом зі собою взяли і відвели в пустелю. Ті ж, як від Бога посланого супутника прийнявши його, ішли. Три ж дні і три ночі із сарацинами Антоній блаженний у мандрівці здолав, знайшов гору вельми високу, з-під неї ж джерело води солодкої кипіло, і поле невелике, що оточувало гору, і фініків трохи пустельних. Це місце Антоній, як від Бога вказане, полюбив. Коли-бо при березі ріки до нього зверху невидимо говорив, Він показав йому місце те для перебування. І, взявши від супутників хліб, сам спершу в горі тій оселився, ніхто ж инший з ним не жив. Сарацини ж ті, бачивши таке його життя, хліби йому приносили, часом і з фініків трохи куштував. Потім же, коли брати довідалися про те місце, як отцеві діти, з любов'ю присилали йому їжу. Бачивши, як трудяться брати задля нього і хотівши їх від такого труду звільнити, Антоній просив одного з тих, що приходили, щоб лопату і мотику йому із насінням приніс. Коли те було принесене, обходячи гору, знайшов місце мале, для копання легке, на нього ж спрямована вода зверху текти могла, і, там копавши, посіяв. Відтоді на кожен рік хліб мав, сам працюючи, і радів, що без тягаря для инших зі своїх рук годується в пустелі. Але коли і туди деякі до нього приходити звикли, посіяв трохи зела, бобу, гороху й иншого, щоб прогодувати тих, що приходили. Спершу приходили звірі задля води, і толочили зілля, і поїдали. В один же із днів прийшли вони, як звичайно, — преподобний взяв одного і малою палицею вдарив по ребрах, помалу говорячи до всіх: "Чому пакостите мені, нічим я вас не образив? Ідіть задля імени Господнього і більше не наближайтеся сюди". І відтоді звірі, боявшися заборони, до місця того не приходили. Так-бо сам там жив преподобний, молитвами і повстримністю зайнятий. Проте брати, люблячи його, приходили до нього і служили старцеві. Кожен із них приносив йому оливки, і єлей, чечевицю й инше зілля. Просили, щоб тим старе укріпив тіло. Які ж, там перебуваючи, перетерпів напасті блаженний! Справді-бо збулося на ньому сказане: "Не є наша боротьба з кров'ю і плоттю, але проти духів злоби піднебесних". Як же від тих, що до нього приходили, довідався, які-бо страхи і крики людей, зброї бряжчання там чулися, і вся гора силою демонів наповненою виглядала. Преподобний же Антоній був наче град твердий і один все здолав. Колінопоклонінням і зброєю молитов усе сатанинське полчище прогнав. Справді подиву гідне, що в непрохідній пустелі одна людина не настрашилася демонських постійних нападів, ані стількох звірів чотириногих, ані отруйних гадів. Праведно Давид оспівав: "Той, що покладається на Господа, як гора Сіон, непорушний навіки". Одної ночі в молитві і чуванні трудившись, Антоній бачив монастир, наповнений зграями звірів. І по цілій пустелі багато їх бачив, що розвер-занням пащ і скреготанням зубів тіло лякали. Зразу ж пізнав блаженний ворожу хитрість, говорив: "Якщо від Господа на мене дана вам влада, пожеріть передане. Якщо ж демонською сюди прийшли настановою, швидко відійдіть, бо Христовим рабом я є". І велінням тим словесним сила звірів, уся Божою силою, наче палицями, бита, прогнана, втекла. Не по багатьох днях знову инша з тим же ворогом була боротьба. Звичай мав святий тим, що приходили з приношенням, якийсь на благословення давати дар. І задля того плів кошик. Потягнув за мотузок, вставши для того, і побачив звіра, який до половини людський образ мав. Далі ж тіло його в осла перетворилося. Преподобний же, знамення хреста на чолі своєму поклавши, таке мовив: "Христовим рабом я є, якщо до мене присланий ти, не втікаю". І зразу привид той з иншими бісами багатьма побіг, рикаючи, і щез.