Простий доступ на заднє подвір’я мав деякі переваги. Ітан не завжди ретельно замикав хвіртку, тож іноді я міг сам вільно погуляти районом. Я вибігав і навідувався до буро-білої Зефірки, яка мешкала у великій дротяній клітці збоку від будинку. Я добре позначав дерева, а іноді, вловивши водночас знайомий і незнайомий запах, я підскакував, підіймав ніс догори і йшов кудись далеко на пошуки пригод. Під час таких прогулянок іноді я геть забував про хлопчика; кілька разів мені згадувався той момент, коли нас везли з Двору до прохолодної кімнати й милої жінкі і як від собаки на передньому сидінні йшов дражливий дух, подібний до того, що кликав мене уперед.
Коли я втрачав запах, то згадував, хто я, після чого повертав додому. Коли Ітана привозив автобус, я ходив із ним до будинку Челсі й Зефірки. Мати Челсі частувала хлопчика чим-небудь невеличким, і він завжди ділився зі мною. В інші дні Ітан приїжджав додому в машині з Мамою. Бувало й так, що ніхто з домашніх не йшов до школи, і мені треба було гавкати, щоб вони повставали!
Добре, що мене більше ніколи не клали спати в гаражі. Мені було б так прикро, якби вони пропустили ранок!
Одного разу під час прогулянки я зайшов далі, ніж звичайно, й повертався додому аж пізно ввечері. Я хвилювався, мій внутрішній годинник показував, що я пропустив Ітанів автобус.
Я пробіг понад струмком, який протікав уздовж заднього подвір’я Тодда. Хлопець грався на грязькому бережку. Коли він побачив мене, почав кликати: «Бейлі, Бейлі, Бейлі!» Тодд простягнув до мене руки, я подивився на нього, не приховуючи підозри. Щось у ньому було не так, я йому не вірив.
— Іди сюди, друже! — сказав він і поплескав себе по нозі. Він розвернувся й пішов до свого будинку.
Що я міг зробити? Я відчував, що треба робити так, як каже людина. Я схилив голову й пішов за Тоддом.
Розділ 8
Тодд впустив мене в дім через задні двері, а потім безшумно зачинив їх за собою. Деякі вікна були завішені, тому в кімнаті було темно та похмуро. Тодд провів мене повз кухню, де його мати сиділа й дивилася, як миготить телевізор. Із поведінки хлопця я розумів, що треба поводитися тихо, але я трохи помахав хвостом, коли вчув його матір, від якої йшов сильний хімічний запах, як від того чоловіка, котрий називав мене Дружбаном.
Мати Тодда нас не побачила, а от Лінда — звичайно, так. Дівчинка сиділа на дивані й теж дивилася телевізор, коли ми проходили повз вітальню, але потім злізла й пішла за нами коридором.
— Ні! — просичав Тодд.
Оце слово я добре знав. Я здригнувся від того, який лихий був у Тодда голос.
Лінда простягнула руку, я її лизнув, а Тодд відштовхнув.
— Дай мені спокій!
Він відчинив якісь двері, я зайшов і понюхав одяг на підлозі. Ми були в маленькій кімнаті з ліжком. Хлопець замкнув за собою двері.
Я знайшов хлібну шкоринку й похапцем її з’їв. Тодд засунув руки в кишені.
— Коротше… — сказав він. — Ну, коротше, ну…
Тодд сів біля столу й відкрив шухляду. Звідти пахло феєрверками — цей різкий запах ні з чим неможливо переплутати.
— Я не знаю, де Бейлі, — тихо промовив він. — Я не бачив Бейлі…
Коли я почув своє ім’я, то замахав хвостом, потім позіхнув і ліг на купу одягу. Я втомився від свого довготривалого пошуку пригод.
У двері тихо постукали, й Тодд різко підскочив, я теж. Я стояв за ним, поки він сердито щось шепотів Лінді за дверима — мені було майже не видно її в темному коридорі, проте я відчував її запах. Вона здавалася і переляканою, і стурбованою, і мені чомусь стало ніяково. Я захекав, висолопив язика та нервово позіхнув. Назад не лягав — занадто збентежився.
Розмова скінчилася на тому, що Тодд хряснув дверима й замкнувся знову. Я подивився, як він підійшов до своєї шухляди, порився в ній і дістав маленький тюбик. Хлопець випромінював збуджене передчуття. Він відкрутив кришечку, обережно понюхав — і кімнату наповнив хімічний запах. Я знав цей різкий дух — так пахло, коли Ітан і Тато сідали за стіл і гралися своїми літачками.
Коли Тодд сунув мені тюбик, я вже знав, що не хочу тримати біля нього свій ніс, тому відсахнувся. Я побачив, як хлопець спалахнув гнівом, і злякався. Він узяв ганчірку, капнув на неї рідини з тюбика, пожмакав і постискав її так, що вона вся просочилася тією липучою речовиною.
І тут я почув Ітана, його благальний крик знадвору.
— Бей-лі-і-і! — гукав він. Я підбіг до вікна, підстрибнув, але було зависоко, тому я нічого не бачив. Від досади я загавкав.
Мені стало боляче ззаду — Тодд вдарив мене долонею.
— Ні! Поганий собака! Не гавкай!
Знову його злість налетіла на мене з тою самою силою, що й випари з ганчірки в його руці.