— Тодде! — почувся десь у будинку жіночий голос.
Він недобрим поглядом зиркнув на мене.
— Сиди тут. Сиди тут, — просичав він. Спиною вперед він вийшов із кімнати й зачинив за собою двері.
Від випарів, які досі наповнювали повітря, у мене сльозилися очі. Я тривожно почав бігати кімнатою. Мене кликав Ітан! Я не розумів, яке Тодд має право тримати мене тут, наче в гаражі.
Раптом мою увагу привернув тихий звук — Лінда відчинила двері й простягнула мені мокрувате печиво.
— Ходи сюди, Бейлі, — прошепотіла вона. — Хороший песик!
Насправді я хотів вибратися звідти, але ж я не дурний, тому спершу з’їв печиво. Лінда відчинила двері ширше.
— Ходи-но, — сказала вона, й більше нічого мені не треба було. Я вибіг за нею в коридор, завернув на якісь сходи й побіг до парадних дверей. Лінда їх відчинила, і прохолодний вітерець розвіяв з моєї голови той жахливий різкий запах. Мамина машина стояла на вулиці, а з неї висовувався хлопчик і гукав:
— Бейлі!
Я щодуху помчав туди, як тільки міг. Фари яскраво світили. Ітан вискочив на вулицю й побіг до мене.
— Бейлі, мій Бейлі, де ти був? — промовляв він і заривався головою в моє хутро. — Поганий, поганий собака!..
Я знав, що «поганий собака» — це кепсько, але хлопчик випромінював таку сильну любов, що в той момент я відчув, що бути «поганим собакою» чомусь теж буває добре.
Невдовзі після моєї пригоди з Тоддом мене повезли на машині до чоловіка в чисту, прохолодну кімнату. Я зрозумів, що колись був у подібному місці. Тато з Ітаном возили туди мене. Через Татову поведінку мені здавалося, наче мене за щось покарано, а це було несправедливо. Якщо когось і треба відправляти в прохолодну кімнату, так це Тодда, як на мене. Він ображав Лінду й не пускав мене до мого хлопчика — я був не винен, що поводився як поганий собака. Однак я помахав хвостом і лежав тихо, коли мені в шкіру за головою втикали голку.
Я прокинувся з відчуттям, що в мене все затерпло, в нижній частині живота знайомо боліло й свербіло, на мені був дурний пластиковий комірець, тому моя морда знову стирчала з білого конуса. Димкові, вочевидь, це здавалося кумедним. Кілька днів я з приємністю лежав на холодненькій цементній підлозі в гаражі, розкинувши задні лапи.
Коли з мене зняли комір і я знову став собою, виявилося, що мене вже значно менше цікавили нетутешні запахи, які надходили з того боку паркана. Хоча, якщо хвіртка була незамкнена, я завжди радо гуляв районом і дивився, що поробляють інші собаки. Я вже не ходив у той куток, де жив Тодд, а коли бачив його чи його брата Дрейка за грою біля струмка, тримався від них щонайдалі, ховаючись у тіні, як мене навчила моя перша мати.
Щодня я вивчав нові слова.
Я був не лише хорошим (інколи поганим) собакою, я також був «великим» собакою. Про це казали дедалі частіше. Для мене це слово означало те, що мені ставало все важче зручно вмоститися на хлопчиковому ліжку. Я дізнався, що таке «сніг» (хоча в ньому є «ні», проте воно звучить дуже весело й гучно). Воно означало, що світ огорнутий в біле й холодне. Іноді ми ходили кататися на саночках на довгій, крутій дорозі, і я зазвичай сидів на ґринджолах із Ітаном, доки ми не падали. Слово «весна» означало, що ставало тепло, дні довшали, Мама всі вихідні порпалася на задньому подвір’ї та саджала квіти, а земля так чудово пахла, що, коли всі йшли в школу, я викопував рослини й від вірності та вдячності Мамі жував гірко-солодкі пелюстки, хоча потім усе одно їх випльовував.
Того весняного дня я знову чомусь був поганим собакою, мені довелося провести вечір у гаражі замість того, щоб лежати біля ніг Ітана, поки він займався своїми папірцями.
Якось раз діти у великому жовтому автобусі так галасували, що я чув їхній крик ще п’ять хвилин, доки машина не зупинилася перед будинком. Хлопчик дуже радів, коли вискочив з неї та побіг до мене. Від такого настрою я бігав і бігав навколо нього, гавкаючи на все горло. Ми пішли до Челсі, я погрався з Зефіркою, і Мама теж була рада, коли прийшла додому. Відтак Ітан більше не ходив до школи, й ми могли спокійно лежати в ліжку замість того, щоб вставати й снідати з Татом. Нарешті життя стало нормальним!
Я був щасливий. Одного разу ми довго-довго їхали машиною, а як приїхали, то опинилися на Фермі. «Ферма» — це таке нове місце, де живуть тварини і де я вперше почув багато запахів.
Двоє старших людей мешкали у великому білому будинку. Коли ми під’їхали, Ітан назвав їх Бабуся та Дідусь, і мама теж. Хоча потім я почув, що вона їх називає Мама й Тато. Вона, напевне, щось переплутала, та я не втручався.