— Ось дивися, він пірне — чесно! — сказав хлопчик.
— Побачу — повірю, — сказав Дідусь.
Ми повернулися до початку пристані. Дідусь узяв мене за нашийник.
— Давай! — крикнув він.
Хлопчик побіг, і тільки через секунду Дідусь мене відпустив, щоб я міг наздогнати Ітана. Той підскочив і гучно шубовснув у воду, аж качки почали нарікати, гойдаючись на хвилях. Я підбіг до краю пристані й гавкнув, потім глянув на Дідуся.
— Пливи за ним, Бейлі! — сказав мені Дідусь.
Я поглянув на пінисту воду на тому місці, де щойно був хлопчик, потім знову на Дідуся. Він старий, рухається доволі повільно, але я не міг повірити, що в цій ситуації він нічого не зробить. Я ще погавкав.
— Ну, давай! — сказав Дідусь.
Раптом я зрозумів і з недовірою глянув на нього. Невже я маю все робити в цій родині? Я знову гавкнув і пірнув із краю пристані, поплив до дна, де, як я відчував, нерухомо лежить Ітан. Я схопив його зубами за комір і поплив нагору.
— Бачиш! Він мене врятував! — закричав хлопчик, коли ми обидва випливли на поверхню.
— Молодець, Бейлі! — закричали разом хлопчик і Дідусь. Я так зрадів їхній похвалі, що погнався за качками, які по-дурному закахкали й попливли геть. Я підібрався до них так близько, що зміг би висмикнути кілька пір’їн у котроїсь із хвоста, але раптом дві з них залопотали крилами і швидко злетіли — як на мене, це означало, що я переміг.
Решту дня ми гралися у «Врятуй», і я поступово припинив хвилюватися, бо зрозумів, що хлопчик у цьому ставку цілком може про себе подбати, хоча він щоразу так тішився, коли я пірнав за ним і витягав його на поверхню. Качки, врешті, повилазили, сіли коло води й дивилися на нас, не дуже тямлячи, що до чого. А от чого я не розумів, так це того, чому вони, як усі птахи, на дерева не залітають.
Я не міг збагнути, чому ми маємо залишати Ферму. Проте через кілька днів після повернення Тата, коли Мама почала ходити по кімнатах і витягати із шаф і шухляд всяку всячину, в мене з’явилося відчуття, що нам знову доведеться їхати. Я став схвильовано бігати, боячись, щоб мене не забули. Зненацька хлопчик закричав: «У машину!» — і мені дозволили туди залізти й висунутися з вікна.
Кобила Іскра дивилася на мене, як мені видавалося, з неприхованою заздрістю. Бабуся з Дідусем обійняли мене, а потім ми рушили.
Урешті я повернувся додому й зрадів зустрічі з дітьми й собаками на районі, але не з Димком. Ми гралися й ловили м’ячики з моєю подругою Зефіркою. Я так поринув у це веселе життя, що був абсолютно не готовий до того, коли через кілька днів усі рано-вранці встали й без церемоній відвели мене в гараж. Я зразу вискочив у собачі двері й пересвідчився, що Ітан і Мама від’їжджають — хлопчик сидів з іншими дітьми в жовтому шкільному автобусі.
Ну, це було просто нестерпно. Я трохи погавкав, з того боку вулиці відгукнулася Зефірка, і так ми перемовлялися. Тільки це не дуже мені допомогло, як ви могли б подумати. Я похмуро пішов у гараж і зневажливо понюхав будку. Я тут цілий день не сидітиму, вирішив я, хоча у великій дерев’яній коробці було найм’якіше.
Я помітив під дверима лапи Димка, запхав носа в щілину і вдихнув його запах, а відтак лише розчаровано зітхнув. Ніякою симпатією від нього не віяло.
Тепер я вже був великий і діставав до ручки, тому мені спало на думку, що я можу дещо виправити у своєму становищі. Я сперся лапами на двері, взяв ручку в зуби і покрутив.
Нічого не вийшло. Проте я не здавався, і врешті двері тихо клацнули й відчинилися!
Димок сидів в іншому кутку кімнати, мабуть, сміявся з мене, але тепер йому стало не до жартів. Зіниці в нього почорніли, й кіт дременув геть, а я, звісно, помчав за ним і загавкав, коли він скочив на кухонний стіл.
У домі було краще. Звечора до парадних дверей принесли піцу в довгій пласкій коробочці, яка й далі стояла на столі, щоб легко було до неї дотягнутися. Я стягнув коробку на підлогу та з’їв смачний картон, а несмачний просто порвав. Димок спостерігав за мною, не приховуючи огиди. Потім я вм’яв банку його котячої їжі й старанно її вилизав.
Зазвичай мені не дозволяли спати на дивані, але я не бачив сенсу дотримуватися цього правила, коли все змінилося і я опинився в будинку сам. Я гарненько вмостився, щоб подрімати: поклав голову на м’якеньку подушку, гріючи спину на сонці.
Через якийсь час я зрозумів, що сонце пересунулося, й мені стало дуже незручно, тому я зі стогоном поповз за теплими промінчиками по дивану.
Пізніше я почув характерний звук відкривання буфета й побіг подивитися, що відбувається на кухні. На столі сидів Димок. Він дотягнувся до дверцят шафи і відчинив їх, що з його боку було ознакою неабиякої кмітливості. Я уважно дивився, як кіт ускочив усередину буфета й винюхував своїм крихітним носом, що там є смачного. Раптом Димок подивився на мене, щось перекидаючи.