Я вирішив трохи почухати зубами біля хвоста, а коли знову подивився, то побачив, як кіт бив лапою торбу з якоюсь їжею. Він ударив раз, другий, а на третій пакунок упав із буфета просто на підлогу!
Я прокусив пластик, дістався до якихось смачних солоних штук і тут-таки почав їх їсти, бо раптом ще Димок зараз розчухається і прибіжить по свою частку. Проте кіт незворушно дивився на все це згори, а згодом скинув інший пакунок — із солодкими рулетиками з тіста.
І тут я зрозумів, що весь цей час мав геть помилкову думку про Димка. Мені стало майже ніяково за те, що я з’їв його корм. Хоча хіба я винен, що кіт не доїв його тоді, коли йому дали. Чого ж він очікував?
Я не вмів самостійно відчиняти буфети: якось мені ця наука не давалася. Однак хлібину я дістав — стягнув зі столу й акуратно зняв із неї упаковку, яку пожував окремо. Сміттєве відро на кухні не мало кришки, тож було доступне, хоча дещо там — якась гірка чорна гуща, що одразу налипла на язик, щойно я її лизнув на пробу, шкаралупки від яєць і якісь пластикові коробочки — було неїстівне. Ну, пластик я все одно погриз.
Я був надворі й чекав, коли під’їде автобус. Хоча і Челсі, і Тодд уже вийшли, мого хлопчика ніде не було видно, отже, він мав приїхати додому з Мамою. Я пішов назад у будинок і витяг якісь туфлі з Маминої шафи, але гризти їх дуже не став, бо після всіх тих ситних наїдків, які дав мені Димок, мене вельми хилило на сон. Я стояв у вітальні й намагався вирішити: лягти на дивані, де вже взагалі не було сонця, чи на сонячній ділянці килима. Вибір був непростий, і, врешті, коли я обрав сонце, то лежав неспокійно й сумнівався в тому, чи не зробив я помилку.
Коли хряснули двері Маминої машини, я кинувся через весь дім у гараж до собачих дверей і замахав хвостом біля паркана, так щоб ніхто ні про що не здогадався. Ітан побіг просто до мене й почав гратися зі мною у дворі, а Мама тим часом піднялася на ґанок, цокаючи підборами.
— Як я за тобою скучив, Бейлі! Добре тобі було сьогодні? — питав мене хлопчик і чухав під підборіддям. Ми захоплено дивилися один на одного.
— Ітане! Дивись, що Бейлі накоїв!
Коли я почув своє ім’я, вимовлене так сердито, мої вуха опустилися. Якимось чином те, що зробили ми з Димком, помітили.
Разом з Ітаном я зайшов у будинок і наблизився до Мами, щосили махаючи хвостом, щоб вона мені пробачила. Вона тримала в руці один із порваних пакетів.
— Двері з гаража були відчинені. Дивися, що він наробив, — сказала вона. — Бейлі, ти поганий собака. Поганий собака!
Я опустив голову. Хоча я наче нічого поганого й не зробив, я зрозумів, що Мама на мене сердиться. Ітан теж — особливо тоді, коли він підбирав із підлоги шматки пластику.
— Як же він міг вилізти на буфет? Мабуть, стрибнув, — промовила мама.
— Ти поганий собака, поганий, поганий собака, Бейлі, — знову сказав мені Ітан.
Неквапом прийшов Димок і ліниво заскочив на стіл. Я похмуро подивився на нього — ось хто поганий, поганий, поганий кіт.
На диво, Димку-провокатору ніхто нічого не сказав. Натомість йому відкрили нову банку корму! А я сів і чекав, може, мені хтось хоча б печиво дасть, але всі тільки суворо дивилися на мене.
Мама возила по підлозі шваброю, а Ітан виніс сміття в гараж.
— Бейлі, це було погано, — знову прошепотів мені хлопчик. Очевидно, усім було значно важче пережити цей інцидент, ніж мені.
Я ще був у кухні, коли з другого кінця будинку почув крик Мами: «Бейлі!»
Напевне, вона знайшла свої туфлі.
Розділ 10
Протягом наступного року чи двох я помітив, що, коли діти гралися разом, вони часто не брали до себе Тодда. Коли хлопець приходив, вони якось хвилювалися, а зміну їхнього настрою я або Зефірка помічали так само легко, наче вони про це кричали. Дівчата часто відверталися від Тодда, а хлопці з помітною неохотою приймали його у свою гру. Ітан більше не ходив до нього в гості.
Дрейк, старший брат Тодда, рідко виходив з дому, тільки, бувало, сідав у машину й десь їхав. Лінда невдовзі навчилася кататися на велосипеді й майже щодня ганяла вулицею з дівчатками-однолітками.
Я вчинив, як Ітан, і більше до Тодда не ходив. Хоча одного сніжного вечора, коли було доволі пізно, а я перед сном вийшов у своїх справах, то вчув його — він стояв по той бік паркана, за деревами. Я попереджувально гавкнув і з приємністю помітив, що він розвернувся й дременув геть.
Мене не дуже цікавило, що таке та школа, яка забирала багато часу в мого хлопчика. Мені більше подобалося, коли наставало літо й Мама з Ітаном уже не їздили нікуди. Тоді ми вирушали на Ферму до Дідуся і Бабусі.