Щоразу, коли я приїжджав на Ферму, то стрімголов біг подивитися, що змінилося, позначити територію, та відновити знайомство з Іскрою, загадковою чорною кішкою в повітці, й із качками, які безвідповідально надумали взяти з собою черговий виводок. Часто в лісі я чув запах скунса, але пам’ятав попередні наші зустрічі й більше не ганявся за цією неприємною тваринкою. Захоче погратися — сам мене знайде.
Одного літнього вечора вся родина сиділа зі мною у вітальні довше, ніж звичайно. Усі були збуджені, а Мама й Бабуся ще й чогось боялися. Проте потім всі загаласували та закричали «ура!», а я загавкав, охоплений їхніми почуттями. Люди значно складніші істоти, ніж собаки: у них стільки усяких почуттів. Бувало, я не раз із тугою згадував Двір, але загалом теперішнє моє життя було багатше на події, хоча й не завжди до ладу зрозумілі. Тієї ночі Ітан вивів мене надвір і сказав:
— На Місяці є людина, просто зараз, Бейлі. Бачиш Місяць? Колись я теж туди полечу.
Хлопчик випромінював таке щастя, що я побіг і приніс паличку, щоб він мені її кинув. Ітан засміявся.
— Не хвилюйся, Бейлі. Я тебе тоді візьму із собою.
Іноді Дідусь їздив машиною в місто, і ми з Ітаном каталися разом із ним. Я доволі швидко запам’ятав усі пахощі дорогою: спершу був вологий дух, у якому змішувався запах дурних качок і апетитний аромат тухлої риби, потім машину заповнював потужний мускусний запах.
— Фу, — часто казав Ітан.
— Така от козяча ферма, — завжди відповідав Дідусь.
Висунувши голову з вікна, я часто стежив за козами — саме вони так чудово пахли. Я гавкав на них, але вони були такі дурні, що замість того, щоб злякатися і втекти, просто стояли на місці й дивилися. Наче та Іскра.
Після козячої ферми машина починала страшенно торохтіти: ми їхали через дерев’яний міст. У такі моменти я махав хвостом, бо любив їздити до міста, а гуркітливі звуки означали, що ми майже приїхали.
Дідусь любив ходити в таке місце, де він сидів у кріслі, а якийсь чоловік грався з його волоссям. Проте Ітану це здавалося нудним, тому ми часто гуляли вулицями, зазирали у вікна й сподівалися зустріти інших собак. На мою думку, то саме заради них і варто їздити до міста. Найкращим місцем для псів там був парк — така велика трав’яниста місцевість, де люди сиділи на підстилках. Ще там був ставок, тільки хлопчик чомусь не хотів, щоб я в ньому купався.
У місті всюди пахло козячою фермою. Якби мені треба було самому шукати шлях додому, то я просто крутився б, доки не знайшов, звідки йде найсильніший запах, а потім пішов би на нього.
Одного разу ми були в парку, старший хлопчик кидав своєму песику пластикову іграшку, щоб той ловив. Собака — то насправді була вона — чорна, дрібна й дуже діловита, не звертала на мене жодної уваги, дивилася тільки на свою забавку — тоненьку тарілку яскравого кольору. Іграшка літала в повітрі, а собачка бігла, підскакувала й хапала її на льоту — мабуть, доволі красивий трюк для тих, хто таке любить.
— Що собі думаєш, Бейлі? Ти теж таке хочеш, друже? — спитав мене Ітан. Його очі сяяли, він дивився, як та чорненька коротуха ловить пластикову тарілку. Після повернення на Ферму хлопчик пішов до себе в кімнату й став робити те, що назвав «фліп».
— Це щось середнє між бумерангом, фризбі й бейсбольним м’ячем, — розповів він Дідусеві. — Він літає удвічі повільніше, бо м’ячик додає йому ваги, бачиш?
Я понюхав цю річ, яка раніше була дуже гарним футбольним м’ячем, доки Ітан його не розрізав і не попросив Бабусю зашити його по-новому.
— А ну ж бо, Бейлі! — закричав хлопчик.
Ми наввипередки побігли надвір.
— Скільки ж можна заробити на такому винаході? — спитав хлопчик у Дідуся.
— Треба подивитися, як воно літає, — зауважив той.
— Добре, готовий, Бейлі? Готовий?
Я зрозумів, що зараз щось має статися, і насторожився. Хлопчик замахнувся й кинув свій фліп у повітря. Той закрутився і впав з неба так, наче на щось там налетів.
Я збіг з веранди й пішов його понюхати.
— Принось фліп, Бейлі! — крикнув хлопчик.
Я швиденько підняв цю штуку. Згадав, як собачка-коротуха ловила ту красиву летючу тарілку в парку, і відчув спалах заздрості. Я приніс фліп і виплюнув його біля хлопчика.
— Обтічність погана, — сказав Дідусь. — Завеликий опір повітря.
— Та мені його просто треба правильно кинути, — сказав хлопчик.
Дідусь пішов у дім. Наступну годину хлопчик тренувався кидати фліп у дворі, а я його приносив. Я відчував, що Ітан занепадає духом, тож одного разу, коли він кинув фліп, а той упав, я натомість приніс хлопчику паличку.