— Ні, Бейлі, — сумно сказав Ітан. — Фліп. Принеси фліп.
Я гавкнув, помахав хвостом, намагаючись показати йому, як весело гратися з паличкою — може, хай би він спробував?
— Бейлі! Фліп!
А потім хтось сказав:
— Привіт.
То була дівчинка такого ж віку, що й Ітан. Я побіг до неї, замахав хвостом, а вона погладила мене по голові. В одній руці в неї був кошик, а в ньому — щось запашне і хлібне, що дуже мене зацікавило. Я сів, намагаючись виглядати якнайкраще, щоб дівчина зі мною поділилася.
— Як тебе звати, цюцю? — спитала вона мене.
— Він хлопець, — сказав Ітан. — Його Бейлі звати.
Я подивився на хлопчика, бо він назвав моє ім’я, і побачив, що він якось дивно поводиться. Ітан ніби злякався її, але не зовсім, хоча відступив на півкроку назад, коли побачив дівчинку. Я знову глянув на неї. Вона мені дуже сподобалася, бо в неї з кошика пахло смачним печивом.
— Я живу отам, далі понад дорогою. Моя мама спекла шоколадне печиво для вашої родини. О, — сказала дівчинка та показала на свій велосипед.
— А… — сказав хлопчик.
Я не зводив очей із кошика.
— Ну, то це саме… — сказала дівчинка.
— Я зараз бабусю приведу, — сказав Ітан. Він розвернувся й пішов у дім, але я вирішив, що краще побуду біля дівчинки з собачим печивом.
— Привіт, Бейлі, ти хороший? Ти хороший собака! — сказала мені дівчинка.
Це добре, але печиво отримати було б краще, як на мене. Через хвилину я навіть підштовхнув носом кошик, прозоро натякаючи дівчинці, яка в неї зараз є важлива справа. Волосся в неї було світле, вона його зачісувала, поки чекала Ітана. Нова знайома, здається, теж трішечки чогось боялася, хоча я взагалі не розумів, через що тут можна турбуватися, крім того, що бідному собаці не дають смачненького.
— Ганно! — сказала Бабуся, коли вийшла з дому. — Як я рада тебе бачити!
— Здрастуйте, місіс Морґан.
— Заходь, заходь. Що в тебе там?
— Моя мама печиво спекла, шоколадне.
— Ну хіба не чудово! Ітане, ти, мабуть, вже й забув, але раніше ви з Ганною гралися разом, коли були зовсім крихітні. Вона тільки на рік із хвостиком від тебе молодша.
— Не пам’ятаю… — промовив Ітан, колупаючи килим ногою.
Він і далі якось химерно поводився, але я вважав за свій обов’язок стежити за кошиком із собачим печивом, який Бабуся поставила на бічний столик. Дідусь сидів у кріслі з книжкою, але тепер він засунув руку в кошіль і подивився туди з-понад окулярів.
— Не перебивай собі апетит! — суворо сказала йому Бабуся. Він відсмикнув руку, і ми з ним сумно перезирнулися.
Далі кілька хвилин не відбувалося нічого такого, що було б пов’язане з печивом. Бабуся все більше говорила, Ітан стояв, засунувши руки в кишені, а Ганна сиділа на дивані й не дивилася на нього.
Урешті Ітан спитав Ганну, чи хоче вона поглянути на фліп. Почувши це страшне слово, я затрусив головою й недовірливо подивився на хлопчика. Я гадав, що з фліпами в нашому житті вже покінчено.
Ми утрьох пішли у двір.
Ітан показав Ганні свій фліп, але, коли кинув його, той усе одно впав на землю, як мертвий птах.
— Мені треба конструкцію вдосконалити, — сказав Ітан.
Я підійшов до фліпа, але не підняв його, сподіваючись, що хлопчик вирішив припинити цей сором раз і назавжди.
Ганна якийсь час побула в нас, сходила до ставка подивитися на дурних качок, погладила Іскру по носі, разів зо два кинула фліп, а потім сіла на велосипед і поїхала. Я пробігся трохи за нею, але Ітан мені посвистів, і я хутко повернувся.
Щось мені підказувало, що ми цю дівчинку ще побачимо.
Пізніше того самого літа (на мою думку, зарано, щоб вертатися додому й іти до школи) Мама склала речі в багажник машини. Ми з Ітаном стояли поряд, а Бабуся з Дідусем зайняли свої місця.
— Я поведу, — сказав Дідусь.
— Та ти заснеш, не встигнемо ми й з округу виїхати! — сказала Бабуся.
— Ну що ж, Ітане. Ти вже великий. У тебе все буде добре. Раптом що, телефонуй.
Ітан, звиваючись, звільнився з Маминих обіймів.
— Я знаю, — сказав він.
— Приїдемо за два дні. Якщо щось треба, заходь до сусідки місіс Гантлі. Я тобі рагу зробила.
— Я знаю! — сказав Ітан.
— Бейлі, дбай про Ітана, добре?
Я радісно замахав хвостом, але нічого не второпав. То ми що, кататися їдемо чи як?
— У його віці я теж лишався сам удома, — сказав Дідусь. — Йому це піде на користь.
Я відчував, що Мама вагалася й тривожилася, але врешті сіла за кермо.
— Я люблю тебе, Ітане! — сказала Мама.
Хлопчик щось пробурмотів, колупаючи землю носаком черевика.