Нічний страх геть минув. Насвистуючи, хлопчик подбав про Іскру, яка підійшла їсти з відра сухе й ніяке на смак насіння, чи що воно таке, — цим вона ласувала, коли не намагалася до нудоти напхатися травою.
Однак я здивувався, коли хлопчик приніс ковдру й блискуче шкіряне сідло з повітки й почепив його коняці на спину. Ми робили таке раніше кілька разів: Ітан вилазив і сидів верхи на Іскрі, але завжди поряд був Дідусь і хвіртка загороди була щільно зачинена. Проте цього разу хлопчик відчинив ворітця й, посміхнувшись, заліз у сідло.
— Гайда, Бейлі! — гукнув він мені.
Я пішов за ним. Мені було прикро: чого це Іскра забрала на себе всю увагу, чого я так далеко від хлопчика; ще й повинен йти за цією махиною, яка, наскільки я зрозумів, така сама дурна, як і качки! Особливо мені не сподобалося, коли коняка задерла хвоста й скинула на дорогу свої випорожнення — ледве в мене не влучила. Своєю чергою, я задер над купою лапу — вона тепер моя! У мене майже не лишалося сумнівів, що Іскра зробила це навмисно, щоб мене образити.
Невдовзі ми вже йшли не дорогою, а стежкою. Я погнався за кролем і спіймав би його, якби він не схитрував і несподівано не змінив напрямок. Я знову зачув скунса й гордо відмовився навіть крок ступити в його бік. Ми зупинилися біля маленького озерця. Я та Іскра з нього попили, а хлопчик з’їв бутерброд і кинув мені скоринки.
— Правда гарно, Бейлі? Чи тобі теж так добре?
Я дивився на його руки й задумався над тим, чи не означає його питальна інтонація, що він зараз дасть мені ще поїсти.
Якщо не зважати на присутність Іскри, я справді радів життю. Звичайно, навіть облишити той дурний фліп — це вже причина для втіхи, але за кілька годин ми були так далеко від дому, що я навіть його духу не чув.
Я відчував, що Іскра почала втомлюватися, але, судячи з поведінки хлопчика, ми ще не дійшли до місця призначення.
У якийсь момент Ітан сказав:
— Нам сюди? Чи сюди? Ти пам’ятаєш, Бейлі? Ти не знаєш, де ми?
Я очікувально на нього подивився, і за якийсь час ми пішли далі стежкою, яка пахла багатьма-багатьма тваринами. Я стільки місць позначив, що аж втомився постійно задирати лапу. Іскра зупинилися й випустила з себе багато сечі — на мою думку, це був абсолютно недоречний вчинок. Вона ж своїм духом переб’є мій, а пес тут я! Я побіг уперед, щоб провітрити ніс від її запаху.
Я піднявся на невеликий пагорб і побачив змію. Вона згорнулася на осонні, ритмічно висовуючи язик, а я, мов зачарований, так і стояв на місці. Я зроду нічого подібного не бачив.
Я гавкнув — змія не звернула на мене жодної уваги. Я побіг назад до хлопчика, який уже знову їхав верхи на Іскрі.
— Що там, Бейлі? Що ти бачив?
Я розважив, що хай там що хлопчик сказав, але він точно не мав на увазі: «Піди покусай змію». Я прилаштувався біля Іскри, яка без усякого виразу й настрою тупотіла вперед, і гадав, що ж вона зробить, коли побачить перед собою гадину.
Спочатку вона її не побачила. Коли Іскра підійшла ближче, змія раптом сахнулася, підняла голову — і тут кобила залементувала! Її передні ноги відірвалися від землі, вона різко розвернулася — і хлопчик злетів з її спини. Я миттю підбіг до нього, з ним усе було гаразд. Ітан скочив на ноги й закричав: «Іскро!»
Я з прикрістю дивився, як коняка щодуху біжить геть, глухо тупаючи копитами по землі. Коли хлопчик кинувся за нею, я зрозумів, що саме повинен зробити, і теж побіг. Проте Іскра все мчала, і невдовзі відстань між мною і хлопчиком стала така велика, що я повернувся назад до нього.
— О ні! — казав Ітан, але це «ні» мене не стосувалося. — Боже мій! Що ж нам робити, Бейлі?
На мій превеликий жах, він заплакав. З роками він робив це дедалі рідше — так що зараз це було особливо сумно. Я відчував, що хлопчик геть розгублений і наляканий, тому сунув морду йому в руки, щоби втішити. Я вирішив, що найкраще нам зараз піти додому та ще поїсти курятини.
Урешті Ітан перестав плакати й окинув порожнім поглядом довколишній ліс.
— Ми загубилися, Бейлі, — сказав він і випив води. — Ну що ж. Ходімо.
Очевидно, прогулянка ще не скінчилася, бо ми пішли зовсім не в той бік — не туди, звідки прийшли.
Ми довгенько йшли лісом, у якийсь момент перетнули власні сліди, але хлопчик усе йшов і йшов. Я так стомився, що, коли просто переді мною вискочила білка, я навіть не погнався за нею. Я просто йшов за Ітаном і відчував, що він теж стомлюється. Коли стемніло, ми сіли на колоду, й хлопчик з’їв останній бутерброд, дбайливо вділивши добрий шмат і мені.