— Вибач, будь ласка, мені дуже шкода, Бейлі…
Щойно перед тим як зовсім стемніло, хлопчика зацікавили палички. Він почав відривати їх від дерева, що колись упало, і прихиляти до невеликої кручі, з якої стирчали криві корінці. Ітан наніс у це укриття глиці й накидав зверху ще паличок. Я з цікавістю спостерігав за цим. Попри втому, я готовий був ловити патичок, тільки він його не кидав, а все займався тією справою.
Коли стемніло й нічого не було видно, Ітан заліз під гілки на глицю.
— Ходи сюди, Бейлі! Залазь!
Я пробрався до нього. Це нагадувало мені будку. Я з жалем згадував Дідусеве крісло й не міг зрозуміти, чому ми не можемо просто піти додому й спати там. Невдовзі Ітан почав тремтіти від холоду, тому я поклав на нього голову й притулився животом до його спини, як ми робили з братиками й сестричками, щоб зігрітися.
— Хороший собака, Бейлі, — похвалив він мене.
Невдовзі хлопчик почав дихати глибоко й більше не тремтів. Хоча мені й було не зовсім зручно, я все-таки лежав у тій самій позі, щоб гріти Ітана всю ніч.
Ми обоє прокинулися, коли заспівали пташки, і ще вдосвіта пішли далі.
Я з надією понюхав рюкзак, але аромати мене обманули. Коли хлопчик дозволив мені зазирнути всередину торби, їсти там було нічого.
— Ми це збережемо на випадок, якщо треба буде розвести багаття, — сказав він мені.
Я зрозумів це як те, що нам потрібні ще бутерброди, і, погоджуючись, замахав хвостом.
Того дня наша прогулянка набула геть іншої форми. Від голоду я відчував гострий біль у животі, хлопчик знову плакав. Хлопчик, мабуть, годину схлипував і не міг заспокоїтися. Я відчував його тривогу, а потім — похмуру, сонну байдужість, яка схвилювала мене не менше. Коли Ітан сів і подивився на мене скляними очима, я облизав йому обличчя.
Я дуже хвилювався за свого хлопчика. Нам негайно потрібно було повертатися додому.
Ми підійшли до маленького струмка, Ітан ліг на живіт, і ми пили, тамуючи спрагу. Вода додала хлопчикові сили й готовності діяти. Ми пішли далі понад струмком, що вигинався між деревами, і невдовзі він вивів нас на галявину, де було повно якихось співочих комах. Ітан розвернувся обличчям до сонця й пришвидшив хід, у ньому загорілася надія, але за годину хлопчик опустив руки, коли струмок знову зайшов у темний ліс.
Ночували ми знову тулячись одне до одного. Я відчув, що поблизу лежить туша якоїсь дохлої істоти — стара, але, ймовірно, їстівна, проте я не покинув хлопчика. Моє тепло йому зараз було потрібне як ніколи. Сили полишали його — я це відчував.
Ще ніколи в житті мені не було так страшно.
Наступного дня Ітан, ідучи, кілька разів падав, а ще гілка вдарила його в обличчя, і я відчув запах крові. Я понюхав.
— Відійди, Бейлі! — закричав він на мене.
Я відчув його гнів і страх, але не відступив, лишився поруч, адже розумів, що все роблю правильно. Ітан зарився лицем у мою шию і ще поплакав.
— Ми заблукали, Бейлі. Вибач… — прошепотів хлопчик. Я помахав хвостом, почувши своє ім’я.
Струмок завів нас на мокре місце, де він розлився, втратив форму, і нам довелося йти болотом. Ітан провалювався по кісточки, і щоразу, коли він витягав ногу, багнюка чвакала. На нас налетіла комашня, заліплюючи очі й вуха.
Посеред болота хлопчик зупинився. Його плечі опустилися, голова похилилася на груди. З легень вирвалося довге, глибоке зітхання. Засмучений, я швидко догнав його по трясовині й поклав лапу йому на ногу.
Він здавався. У ньому наростало, його повністю накривало відчуття поразки, й Ітан не опирався йому. Він втрачав саму волю до життя. Так, як мій брат Голодний, який останній раз влігся в трубі й більше не виходив звідти.
Я гавкнув так, що хлопчик здригнувся, як і я сам. Його байдужі очі моргнули й глянули на мене. Я знову гавкнув.
— Гаразд, — пробурмотів Ітан. Він сонно витягнув ногу з багна, обережно поставив її, знову провалюючись.
Цю трясовину ми переходили понад півдня. Коли по той бік болота ми побачили струмок, він поглибшав, мчав швидше й цілеспрямованіше. Невдовзі в нього влився інший потічок, потім ще один так, що хлопчику довелося перестрибувати його з розбігу, коли з одного боку наш шлях загородило повалене дерево. Від кожного стрибка Ітан, здається, дуже стомлювався, і ми врешті зупинилися, щоб подрімати кілька годин. Я ліг поряд і дуже боявся, що хлопчик не прокинеться, але він все-таки розплющив очі й поволі встав.
— Який ти молодчина, Бейлі, — хрипким голосом похвалив він мене.
Уже вечоріло, коли струмок влився в річку. Ітан стояв і довго безвиразно дивився в темну воду, а потім спрямував нас вниз за течією, пробираючись через траву й зарості.