І цим я підштовхнув нас так, що ми обігнали Тодда! Біллі махнув паличкою, і я почув радісні крики, коли наш карт, тепер уже на рівній дорозі, сповільнював свій хід, а потім і зовсім зупинився.
— Хороший пес, Бейлі, — сказав мені хлопчик, весело сміючись.
Усі інші візочки промчали повз нас, а за ними решта дітей, які галасували й раділи. Потім підійшов Біллі й підняв руку Ітана вгору, впустивши свою паличку з прапорцем. Я підхопив її і поскакав із нею, дражнячись, — нехай хтось спробує відібрати й погратися!
— Нечесно, нечесно! — закричав Тодд.
Юрба дітей притихла. Тодд, який стояв просто перед Ітаном, випромінював лютий гнів.
— Тебе твій чортів пес підштовхнув, тому ти виграв. Тебе треба дискваліфікувати! — сказав Дрейк, стоячи за спиною брата.
— А ти сам свого брата підштовхнув! — крикнула Челсі.
— І що?
— А я б тебе все одно догнав, — сказав Ітан.
— Хто вважає, що Тодд має рацію, крикніть «так»! — вигукнув Біллі.
Тодд і його брат закричали:
— Так!
— Хто вважає, що виграв не Тодд, а Ітан, крикніть «ні»!
— Ні! — закричали всі інші діти. Мене так приголомшив цей крик, що я аж паличку впустив.
Тодд зробив крок уперед і спробував ударити Ітана, але мій хлопчик вивернувся і схопив кривдника за руку. Обидва впали на землю.
— Давай-давай! — закричав Біллі.
Я зібрався кинутися на захист Ітана, але Челсі схопила мене за нашийник.
— Ні, Бейлі. Сидіти.
Хлопці качалися по землі, переплетені в тугий злий вузол. Я виривався, намагався вискочити з нашийника, але Челсі тримала мене міцно. Я з досади загавкав.
Невдовзі Ітан уже сидів на грудях Тодда. Обидва важко дихали.
— Здаєшся? — спитав Ітан.
Тодд відвів очі, замружився. Від нього однаково сильно віяло приниженням і ненавистю. Зрештою він кивнув. Хлопці обережно встали, обтрушуючи штани від землі.
Я відчув, як у Дрейкові вибухає гнів — і тут же він вискочив наперед і штурхонув Ітана обома руками. Мій хлопчик похитнувся, але не впав.
— Ану ж бо, Ітане, ану… — процідив Дрейк.
Запала довга тиша. Ітан дивився на старшого хлопця, і тут наперед вийшов Біллі.
— Ні, — сказав він.
— Ні, — сказала Челсі.
— Ні, — сказали ще якісь діти. — Ні.
Дрейк якось дивно подивився на нас, а потім плюнув на землю і взяв свій карт. Не сказавши ні слова, брати пішли геть.
— Ну як, показали ми всім, правда, Бейлі? — сказав мені Ітан. Усі знову занесли свої візочки нагору й з’їхали вниз, і так робили цілий день. Ітан дав Челсі покататися на своєму карті, бо в її міні-автомобіля відвалилося колесо, а я щоразу сидів у неї за спиною.
Потім за вечерею Ітан був дуже збуджений і щось швидко розповідав Мамі й Татові, ті слухали та всміхалися. Хлопчик засинав довго, а коли нарешті поринув в обійми Морфея, то так крутився, що мені довелося злізти з ліжка й вмоститися на підлозі. Отже, я ще не зовсім спав, коли внизу пролунав гучний дзенькіт.
— Що це було? — спитав у мене хлопчик, сівши в ліжку. Він стрибнув на підлогу. У коридорі ввімкнулося світло.
— Ітане, не виходь із кімнати, — сказав йому Тато. Він був напружений, сердитий, наляканий. — Бейлі, іди сюди.
Я слухняно спустився, а Тато, обережно рухаючись, увімкнув світло.
— Хто тут? — голосно спитав він.
Вітер гойдав штори у тому вікні, яке зазвичай не відчинялося.
— Босими ногами сюди не ходіть! — крикнув Тато.
— Що там таке? — спитала Мама.
— Хтось кинув камінь у вікно. Не підходь, Бейлі.
Я відчув, що Тато стурбований, і принюхався до кімнати та скла. На підлозі лежав камінь, до якого прилипли маленькі скалки розбитої шибки. Щойно я приклав до нього ніс, як розпізнав запах.
Тодд.
Розділ 13
Минув рік чи щось таке, настала весна. Кіт Димок захворів. Він лежав, стогнав і не заперечував, коли я приставив свого носа до його мордочки, щоб дізнатися, чому він так поводиться. Мама дуже розхвилювалася і взяла Димка кататися на машині. Коли Мама повернулася, вона була сумна. Мабуть, із котом у машині нецікаво.
За тиждень чи трохи більше Димок помер. Після вечері вся сім’я пішла на заднє подвір’я, де Ітан вирив велику яму. Вони загорнули кота у ковдру, поклали його в ту яму й засипали землею. Хлопчик забив на поверхні дощечку на паличці, після чого вони з Мамою трохи поплакали. Я їх обох обнюхав і пригорнувся до них, щоб вони відчули, що сумувати нема чого, адже я живий-здоровий, а ще я насправді значно кращий друг, ніж був Димок.