— Звідки воно взялося, Бейлі? — Мама лагідно погладила мене по животу, а потім підняла м’ясо.
— Фе-е, — сказала вона.
Я сів і насторожився. Якщо вона мені його зараз віддасть, то все нормально. Натомість Мама понесла його в дім, і я трохи підвівся на задніх лапах. Тепер, коли вона його забирала, я передумав: мені захотілося його з’їсти!
— Фу! Бейлі, ні, цього тобі не треба, хай звідки воно взялося, — сказала Мама й викинула м’ясо в смітник.
Ганна сиділа на моєму сидінні, коли ми поїхали кататися до велетенських шкільних автобусів, а потім я доволі довго нудився в машині, поки Ітан із дівчиною стояли та обіймалися. Коли хлопець повернувся до мене в авто, йому було сумно й самотньо, і я не став висовувати морду з вікна, а поклав голову йому на коліна.
Дівчина приїхала в гості знову, коли сім’я сиділа навколо дерева в хаті й рвала папірці з написами «З Різдвом». Я був не в гуморі, бо Ітан подарував Мамі нове чорно-біле кошеня, яке називалося Фелікс. Виховане воно було просто жахливо: кидалося на мій хвіст, коли я сідав, а ще часто стрибало на мене з-за дивана, б’ючи своїми маленькими лапками. Я спробував погратися з ним, але воно схопило мене лапами за ніс і вкусило своїми гострими зубками. Коли приїхала Ганна, вона аж забагато уваги приділяла кошеняті, хоча я ж дівчину знав давніше і, без сумніву, був її улюбленцем. Собаки роблять важливі справи, наприклад, гавкають, коли хтось дзвонить у двері, а від кота в домі взагалі ніякої користі нема.
Чого кошеня не могло — це ходити надвір. Земля була товсто вкрита снігом, але один раз Фелікс наважився засунути в нього лапку і тут-таки побіг назад, як обпечений. Тож коли Ганна з Ітаном збудували перед домом велику снігову купу й надягли на неї шапку, я був там із ними. Хлопчику подобалося ловити мене, перевертати й качати на засніженій землі. Я давав йому себе спіймати просто задля того, щоб Ітан обхопив мене руками так, як він зі мною грався щодня, коли був менший.
Коли ми каталися на санчатах, Ганна сиділа позаду, а я біг поряд, гавкав і намагався зняти з хлопця рукавиці.
Одного дня було дуже сонячно, повітря було таке холодне й чисте, що я відчував його смак усім горлом. Діти з району прийшли кататися на гірку, й Ганна з Ітаном підштовхували малечу з гори так само завзято, як каталися самі. Невдовзі я стомився бігати вгору-вниз, тому залишився знизу, коли раптом під’їхав Тодд.
Вийшовши з машини, він глянув на мене, але нічого не сказав, навіть руку не простягнув. Я теж не підходив, тримався на відстані.
— Ліндо! Агов, час додому! — закричав він. З його рота крик вихопився хмарою пари.
Лінда була на гірці з трьома своїми малими подружками, вони повзли з гори на пластиковій тарілці зі швидкістю близько милі на годину. Ітан із Ганною, сміючись, промчали на своїх санях повз них.
— Не хочу! — відгукнулася Лінда.
— Іди! Мама кличе!
Ітан із Ганною зупинилися під гіркою, вивалившись із саней. Вони лежали одне на одному і сміялися. Тодд стояв і дивився на них.
Щось у Тоддові почало здійматися — навіть не гнів, а щось гірше, чорніше, я такого ще ні в кому не помічав. Я побачив це в його погляді на Ітана з Ганною, в його абсолютно непорушному обличчі.
Мій хлопчик із дівчиною підвелися, обтрусили одне одного від снігу й підійшли до Тодда, все ще тримаючись за руки. Від них віяло такою любов’ю і радістю, що вони геть не помічали ту злість, яку випромінював брат Лінди.
— Здоров, Тодде.
— Привіт.
— Це Ганна. Ганно, це Тодд, він на нашій вулиці живе.
Ганна простягнула йому руку з усмішкою.
— Приємно познайомитися, — сказала вона.
Тодд трохи напружився:
— А ми ж уже знайомі.
Ганна ворухнула головою, відкинувши волосся з очей.
— Правда?
— Коли? — спитав Ітан.
— На футбольному матчі, — сказав Тодд і засміявся, немов коротко гавкнув.
Ітан, не розуміючи, хитав головою, але тут Ганна кліпнула і сказала:
— А! Точно! — Вона раптом наче засмутилася.
— Що? — спитав Ітан.
— А мені тут сестру треба додому забрати. Ліндо! — закричав Тодд, приклавши руки до рота. — Бігом додому!
Дівчинка вилізла з купи своїх друзів і мляво попленталася до брата.
— Це… це він зі мною говорив, — сказала Ганна Ітанові. Її охопило якесь хвилювання, я з цікавістю поглянув на неї, а потім на Ітана, і відчув, що в ньому здіймається гнів.