— Чекай-но! Ти?! Тодде, це ти Ганні сказав, ніби я з якоюсь Мішель? Я її навіть не знаю! Взагалі!
— Мені час іти, — пробурмотів Тодд. — Ліндо, сідай в машину, — сказав він сестрі.
— Е, ні. Чекай! — сказав Ітан. Він простягнув руку, але Тодд вивернувся з-під неї.
— Ітане! — тихо промовила Ганна і вдягла йому на руку рукавицю.
— Ти навіщо це зробив, Тодде? Навіщо було брехати? Ти чого взагалі?
Хоча в Тодда всередині вирувало таке, що сніг під ним ледь не танув, він просто стояв на місці й мовчки дивився на Ітана.
— Ось тому в тебе й друзів нема, Тодде. Ну, чого ти не можеш поводитися по-людськи? Весь час ти подібні дурниці робиш, — сказав мій хлопчик. — Як хворий…
Гнів у нього розвіявся, але все одно відчувалося, що він засмучений.
— Ітане! — наполегливіше сказала Ганна.
Тодд мовчки заліз у машину й гримнув дверцятами. Коли він подивився на Ганну з Ітаном, на його обличчі не було взагалі ніякого виразу.
— Погано так казати! — мовила дівчина.
— Та ти його не знаєш!
— Яка різниця, — відказала Ганна. — Не можна було йому говорити, що в нього друзів нема.
— Але ж нема. Він постійно щось таке виробляє. Наприклад, сказав, що такий-то вкрав транзисторний приймач. І це була брехня від початку до кінця.
— Він… Він якийсь не такий, правда? Він у спецшколі вчиться?
— Та ні, він насправді розумний. То не те. Тодд — він і є Тодд. Якийсь він збочений, розумієш? У дитинстві ми дружили, але в нього були химерні уявлення про те, що весело, — наприклад, кидатися яйцями в дошкільнят, коли ті чекали машину, яка мала везти їх у літній табір. Я йому казав: «Не роби цього». Там же, серед тих дітей, і його сестра була. «Чого ти?» — питав його я, а він взяв і розтоптав увесь лоток, який приніс. Усю доріжку перед моєю хатою ними загидив. Мені довелося це шлангом змивати, щоб тато, коли приїде, не побачив. Хіба що Бейлі це сподобалося…
Я помахав хвостом, чуючи своє ім’я: було приємно, що про мене теж ідеться.
— Ще б пак! — засміялася Ганна та погладила мене.
Через кілька днів після того, як дівчина поїхала, повалив сніг, і вітер був такий сильний, що ми весь день сиділи вдома перед обігрівачем (ну, принаймні я). Тієї ночі я спав біля Ітана під ковдрою і був там, доки геть не запарився; так чудово було пригорнутися до нього, ніби я знову цуценя.
Наступного ранку снігопад нарешті припинився. Ми з моїм хлопчиком пішли надвір і впродовж кількох годин розкопували доріжку. Бігати таким глибоким, пухким снігом було важко, тому я через кожен метр-два зупинявся, щоб перепочити.
Місяць вийшов одразу після вечері, такий ясний, що мені було все добре видно. У повітрі густо пахло димом із грубок. Ітан натомився й рано ліг спати, а я пішов до собачих дверей і постояв у дворі носом до легкого вітерця, захоплений незвичайним світлом і чистим морозним повітрям.
Коли я помітив, що сніг перетворився на велику кучугуру понад парканом, я радо виліз на самий вершечок тієї купи та з’їхав з іншого боку. Для пригод кращої ночі годі було й шукати. Я пішов до будинку Челсі, щоб подивитися, чи не вийде Принцеса, але там не було жодних її ознак, крім доволі недавньої плями сечі на снігу. Я замислено підняв лапу там само — хай знає, що я про неї думав.
Зазвичай, коли я виходив на розвідку вночі, то ходив понад струмком. Це мені нагадувало наші походи із Сестрою та Швидким, коли я був диким цуценям, і всі запахи були нові й захопливо цікаві. А тепер, однак, я тримався розчищеної дороги, завертав до будинків, там, де це було можливо, й нюхав щілини між дорогою і дверима гаражів. Деякі люди вже повитягали свої кімнатні дерева надвір, хоча в Ітана воно й досі стояло біля великого вікна без жодних штучок і лампочок, щоб на них не стрибав Фелікс. Коли я знаходив кімнатні дерева на розчищених дорогах, то позначав їх своїм запахом, і саме оця їхня нескінченна кількість затримала мене допізна. Коли б мене не манив запах наступного дерева, яке лежало не на своєму місці, я б уже повернувся додому й зміг би запобігти тому, що сталося.
Урешті я опинився просто перед фарами якоїсь машини. Вона трохи сповільнилася, її запах нагадав мені аромат Маминої автівки, коли вони з Ітаном їздили мене шукати (тоді, як я затримався на своїй прогулянці), і мене охопило неприємне почуття провини. Я опустив голову й побіг додому.
Завернувши на розчищений тротуар, я завмер, коли побачив кілька речей — усі вони були неправильні.
Парадні двері були відчинені, звідти потужно віяло домом — завдяки силі гарячої груби запахи вилітали в морозну ніч, а разом із ними долинав гострий хімічний дух. Він був знайомий мені: я такий чув, коли ми з Ітаном, перед тим як їхати кататися, зупинялися там, де хлопчик любив стояти ззаду машини з товстим чорним шлангом. За будинком хтось був. Спочатку мені здалося, що це Ітан, але коли він спробував полити кущі перед будинком чимось хімічним, я вловив його запах.