Квартира мені не сподобалася, і Татові теж. Він кричав на Маму більше, ніж у будинку. Квартира була мала, і до того ж ми там були без хлопчика. І Тато, і Мама часто пахли Ітаном, але він уже з нами не жив, від цього в мене серце боліло. Уночі я бігав по кімнаті й не міг знайти собі місця, доки Тато не починав кричати, щоб я нарешті влігся. Вечеря — мій улюблений час дня, але коли Мама давала мені їсти, то трапеза була зовсім не така цікава, як раніше. Я просто не був голодний, а інколи не міг доїсти.
Де ж мій хлопчик?
Розділ 16
Коли Ітан повернувся, ми ще мешкали на квартирі. Я лежав на підлозі, згорнувшись калачиком, а до мене притулився Фелікс. Я вже й припинив його відганяти: він, здається, гадав, що я його мама, що було просто образливо. Він же був котом — як на мене, геть безмозким створінням.
Я навчився вирізняти наші машини за звуком двигунів на стоянці, тож, коли приїхало Мамине авто, я підскочив. Фелікс здивовано заморгав, а я побіг до вікна й підстрибнув, приставивши лапи до рами, щоб було видно, як Мама заходить на ґанок.
Від того, що я побачив унизу, в мене просто серце тьохнуло — то був мій хлопчик, який важко вилазив із машини. Мама нахилилася йому допомогти, і він кілька секунд випростувався.
Я не міг втриматися — гавкав і гасав від вікна до дверей, а потім знову до вікна. Фелікс запанікував, скочив під диван і звідти визирав на мене.
Коли ключ закрутився в замку, я був уже біля дверей і аж увесь тремтів. Мама злегка прочинила двері, й на мене полетів запах хлопчика.
— А тепер, Бейлі, відходь. Назад, Бейлі, сиди. Сидіти.
Ну, а цього я ніяк не міг. Я ледь торкнувся підлоги задом і тут же знову підскочив. Мама притримала мене за нашийник, тоді відсунула мене вбік — і двері повністю відчинилися.
— Привіт, Бейлі! Привіт, друже! — сказав Ітан.
Мама тримала мене, поки в хату зайшов хлопчик, кульгаючи й тримаючи такі штуки, які, як я дізнався, звуться милицями. Він пішов до дивана, а я скавучав і рвався з нашийника до нього. Коли Мама врешті відпустила мене, я одним стрибком перелетів через усю кімнату й опинився в Ітана на колінах, а потім заходився цілувати його в обличчя.
— Бейлі! — суворо сказала Мама.
— Ні, усе гаразд. Бейлі, чудаче ти мій! — похвалив мене хлопчик. — Як тобі живеться? Я скучив за тобою, Бейлі.
Щоразу, коли він називав моє ім’я, мною котилася хвиля задоволення. Я не міг натішитися, коли його руки гладили мою шерсть.
Ітан повернувся.
Поступово протягом двох наступних днів я почав розуміти, що з моїм хлопчиком не все гаразд. У нього були такі напади болю, яких він ніколи не мав раніше. Ітан ходив тяжко й незграбно. Від нього віяло важким смутком, а ще — похмурим гнівом, який інколи загорявся в ньому, коли він сидів і дивився у вікно.
Перші тиждень-два хлопчик щодня їздив кудись кататися з Мамою, а коли повертався додому, то був стомлений, спітнілий і зазвичай спав.
Потепліло, на деревах з’явилися листочки, і Мама стала ходити на роботу, а я і хлопчик залишалися у квартирі з Феліксом. Кіт увесь час придумував, як утекти крізь вхідні двері. Я не уявляв собі, що він збирався робити поза квартирою, але хлопчик докладав усіх зусиль, щоб нікуди не випускати Фелікса. Тільки от кіт такого правила дотримуватися не хотів, і це мене просто зводило з розуму. Він часто шкріб кігтями якийсь стовпчик у вітальні, але, коли я єдиний раз надумав задерти лапу біля того стовпчика, всі на мене накричали. Фелікс ніколи не доїдав свій обід, хоча мені ніхто не дякував за те, що я за ним чищу посуд, — натомість за це мене також сварили. Частково я навіть хотів, щоб кіт здійснив свій задум і втік, аби більше не морочитися з ним. З іншого боку, він завжди був готовий трохи поборюкатися, якщо я з ним поводився обережно. Фелікс навіть ганявся за м’ячиком, коли Ітан котив його коридором. Кіт зазвичай відскакував і дозволяв мені спіймати забавку, що було дуже чесно з його боку. Щоправда, особливого вибору він не мав, бо все ж таки я тут головний собака.
Проте в квартирі було не так весело, як на Фермі, навіть не так, як у будинку, але я був щасливий, адже біля мене майже весь час був хлопчик.
— Напевне, пора тобі повертатися до школи, — якось за вечерею сказала Мама. Я знав, що значить «школа», й подивився на хлопця, який схрестив руки на грудях. Я відчув всередині нього смуток і гнів.
— Я не готовий, — сказав Ітан. Його палець піднявся й торкнувся глибокого фіолетового шраму на щоці. — Поки я не піду як слід…