Я сів. Піду? Ми підемо гуляти?
— Ітане. Немає причин…
— Я не хочу про це говорити, мамо! — закричав хлопчик.
Ітан ніколи не кричав на Маму, і я одразу відчув, що йому стало прикро, що він пожалкував. Проте після цього ні він, ні вона нічого не сказали.
За кілька днів у двері постукали, і, коли Ітан відчинив, набігла повна квартира хлопців. Я упізнав декого за запахом: ці юнаки грали в футбол у великих дворах, і більшість із них називали мене на ім’я. Я озирнувся на Фелікса — а ну, як йому мій особливий статус? — але він вдавав, що аніскілечки не заздрить.
Хлопці сміялися, галасували й товклися по хаті з годину, і я відчув, як в Ітана покращується настрій. Від його радості й мені стало веселіше, тож я пішов і приніс у вітальню м’ячик. Один із гостей схопив його і поганяв коридором, ми трохи погралися.
За кілька днів після приходу хлопців Ітан рано прокинувся і пішов кудись із Мамою.
Школа…
Хлопець ходив із особливою блискучою паличкою, коли ми виїжджали з квартири. Вона була непроста: Ітан ніколи її не кидав, і щось мені підказало, що гризти її теж не можна, навіть трішечки.
Коли ми сіли в машину, я не знав, куди ми зібралися, але все одно радів. Кататися завжди цікаво — хоч куди ти їдеш.
Я радісно захвилювався, коли вчув знайомий запах струмка та вулиці, й ускочив у парадні двері будинку, щойно мене випустили з машини. Хоча всередині досі трохи пахло димом, у повітрі стояли аромати свіжого дерева й килима, а вікна у вітальні побільшали. Фелікс, здається, з великою підозрою до всього того поставився, а я в перші ж секунди після приїзду вискочив у собачі двері й почав гасати заднім подвір’ям відносно на свободі. Коли я на радощах загавкав, з іншого боку вулиці відгукнулася Принцеса. Я вдома!
Не встигли ми як слід оселитися в будинку, як поїхали кататися на Ферму. Нарешті життя поверталося в норму, лишень хлопчик більше ходив, ніж бігав, і все спирався на свою паличку.
Майже зразу після приїзду на Ферму ми пішли до Ганни. Я знав дорогу й поскакав уперед, тому перший її побачив.
— Бейлі! Привіт, Бейлі! — вигукнула дівчина. Я підбіг, щоб вона мене пообіймала і почухала, а тоді підійшов і хлопець, дихав він важкувато. Ганна спустилася з ґанку й стояла там на сонці, чекала на нього.
— Привіт, — наче трохи невпевнено сказав хлопець.
— Привіт, — сказала дівчина.
Я позіхнув і почухав задньою лапою під підборіддям.
— Ну, так ти поцілуєш мене, чи як? — спитала дівчина. Ітан підійшов і довго її обіймав.
Паличку він впустив.
Того літа дещо змінилося. Ітан прокидався вдосвіта та їздив на Дідусевій машині довколишніми дорогами — вкидав людям у скриньки газети. Такими самими хлопчик колись застеляв усі килими в хаті, щоб я на них справляв потребу, коли був цуценям. Мене дуже хвалили за намочену газету, але зараз, якби я повторив те саме, то, думаю, я б не почув від сім’ї нічого хорошого.
Ганна з Ітаном проводили багато часу разом — то тихо десь сиділи наодинці й розмовляли, то мовчали й просто боролися. Іноді дівчина навіть вранці каталася з нами, хоча зазвичай ми з хлопцем там були самі, і я — Бейлі — був собакою на передньому сидінні.
— Треба грошей заробити, Бейлі, — інколи казав Ітан. Коли я чув своє ім’я, махав хвостом.
— Тепер не бачити мені футбольної стипендії, це точно… Я вже не зможу повернутися в спорт.
Я відчував його смуток і тицявся носом у його руку.
— Усе моє життя — це наче сон якийсь. Усе скінчено, і все через Тодда.
Ітан навіщось узяв на Ферму фліп і час від часу то різав його, то перешивав, так що він ставав ще дивнішим, ніж раніше. Але найдужче мені подобалося разом із моїм хлопчиком плавати в ставку. Здається, тільки тоді в Ітана нічого не боліло. Ми навіть гралися в порятунок, як уже давно в нас було заведено. Тільки тепер хлопець значно поважчав, і його стало набагато складніше тягти з води. Коли я пірнав за Ітаном, він так радів, що я так би рятував його й рятував.
Але я все ж розумів, що й цьому колись прийде край. Ночі довшали, отже, скоро ми повинні їхати додому.
Одного вечора я лежав під столом, коли Мама розмовляла з Бабусею. Ітан поїхав кататися з Ганною, і я гадав, що вони не збиралися робити там нічого особливо цікавого.
— Я з тобою про дещо хочу поговорити, — сказала Бабуся Мамі.
— Так, мамо, — сказала Мама.
— Ну, от послухай. Хлопець геть змінився, як сюди приїхав. Він і здоровий, і щасливий, і подружка в нього є… То навіщо везти його назад у місто? Він би й тут міг довчитися.
— Ну, ти так кажеш, наче ми в якомусь гетто живемо… — розсміявшись, дорікнула Мама.
— Ти мені не відповіла, бо… ну, бо ми обидві розуміємо чому. Я знаю, твій чоловік буде проти. Але ж Ґері зараз майже весь час у роз’їздах, та й ти казала, що уроки тебе просто вбивають, а хлопчику, поки він видужує, необхідно, щоб поруч були рідні.