— Так, Ґері в роз’їздах, але ж він все одно хоче бачити Ітана, коли буває вдома. Та і я не можу кинути роботу.
— А я тобі й не кажу це робити. Ти ж знаєш, що ми тут тобі завжди раді, та й чому б Ґері якось на вихідні не прилетіти в наш маленький аеропорт? Будь ласка, зрозумій, що я хочу як краще. Може, вам із Ґері треба зараз трохи побути сам-на-сам? Якщо ви хочете навести лад у тому, що у вас не зовсім добре, то не треба ж це робити на очах в Ітана.
Я підняв вуха, почувши ім’я мого хлопчика. Може, він прийшов? Я підвів голову, але машини не побачив.
Коли ночі стали холодні, а каченята — завбільшки з їхню матір, Мама склала речі в багажник. Я схвильовано бігав туди-сюди та боявся, щоб мене не забули, а коли випала слушна нагода, одним махом стрибнув на заднє сидіння. Усі чомусь засміялися. Я сидів у машині й дивився, як Мама обіймає Бабусю, Дідуся, а потім чомусь Ітана, який прийшов і відчинив дверцята.
— Бейлі? Ти як, хочеш поїхати з Мамою чи лишитися зі мною?
Я нічого не зрозумів із того запитання, тому просто подивився на нього.
— Вилазь, Бейлі, чудаче! Ходи сюди!
Я неохоче зіскочив на доріжку. Що, кататися не будемо?
Мама поїхала машиною геть, а Ітан, Бабуся й Дідусь махали їй услід. Хоча це все було мені зовсім не зрозуміло, але ми з хлопчиком залишалися на Фермі!
Це мене дуже навіть влаштувало. Майже щодня ми ще затемна довго каталися від будинку до будинку й розкидали по скриньках газети.
Коли ми приїжджали, Бабуся вже готувала сніданок, а Дідусь завжди тихцем давав мені щось зі столу: шинку, бекон, шматочок грінки. Я навчився жувати тихо, щоб Бабуся не казала: «Ти що, знову годуєш собаку?» Тон, яким вона вимовляла «собаку», підказував, що нам із Дідусем слід усе це робити тихо.
Слово «школа» до нас повернулося, тільки автобуса вже не було, просто Ітан їхав машиною і все. Іноді під’їжджала дівчина, і вони каталися вже на її автомобілі. Я зрозумів, що для тривоги причин немає: Ітан підвечір завжди приїжджає, а Ганна частенько приходить до нас вечеряти.
Мама заїжджала в гості часто, а на «З Різдвом» вона повернулася вже з Татом. У Мами руки пахли котом Феліксом, коли вона мене гладила, але я на неї не сердився.
Я гадав, що ми з хлопчиком оселилися на Фермі вже остаточно, але наприкінці літа я відчув якусь переміну. Ітан почав складати все в коробки — певний знак того, що ми збираємося додому. Ганна майже весь час була поряд, і я відчував, що вона трохи сумна й чогось боїться. Коли вона обіймала хлопчика, між ними було стільки любові, що я просто не міг втриматися й намагався влізти між ними — це завжди змушувало їх сміятися.
Одного ранку я відчув, що час настав. Дідусь склав коробки в машину, Бабуся з Мамою розмовляли, Ітан із Ганною обіймалися. Я бігав навколо й чекав, коли відчинять дверцята, але Дідусь так невдало затуляв мені дорогу, що я ніяк не міг пролізти в машину.
Прийшов хлопчик і присів поряд. Я відчував його смуток.
— Будь хорошим собакою, Бейлі, — промовив він.
Я помахав хвостом, щоб показати, що я зрозумів, що я хороший, і настав час сідати в машину та повертатися додому.
— Я додому на осінні канікули, добре? Я за тобою скучатиму, чудаче мій! — Він ніжно та сильно мене пригорнув. Я примружив очі: нічого на світі не було кращого, ніж обійми мого хлопчика.
— Ти його, будь ласка, потримай: він не зрозуміє, — сказав Ітан. Дівчина підійшла й взяла мене за нашийник. Від неї віяло смутком, і вона плакала. Я розривався між бажанням її втішити й потребою сісти в машину. Неохоче я встав на лапи, чекаючи, коли скінчиться ця химерна вистава, щоб нарешті всістися й висунути ніс із вікна.
— Пиши мені щодня! — сказала Ганна.
— Буду! — відповів Ітан.
Я дивився, як вони з Мамою сіли в машину й зачинили двері, і не вірив своїм очам. Я став вириватися від Ганни, яка не розуміла, що я маю їхати з ними! Вона тримала міцно.
— Ні, Бейлі, так треба. Ти лишаєшся.
Лишаюся? Як це — лишаюся? Машина посигналила й від’їхала від будинку. Дідусь і Бабуся махали їм — невже ніхто не бачить, що я залишився тут?!
— У нього все буде гаразд. Коледж Ферріс — гарний навчальний заклад, — сказав Дідусь. — Біґ-Репідс — гарне містечко.
Вони всі пішли з під’їзного шляху, тепер Ганна тримала мене слабше, так що я вирвався.
— Бейлі! — закричала вона.
Хоча машина вже зникла з очей, пил ще стояв у повітрі, тому було легко доганяти мого хлопчика.