— Більшість із хвилину звідти вилазить, а ця он яка розумниця, — зауважив чоловік.
Він перевернув мене на спину, і я стала звиватися, граючись, а про себе подумала, що так нечесно, адже він значно більший.
— Їй це не подобається, Джейкобе, — зауважила жінка.
— А це нікому не подобається. Питання в тому, чи припинить вона боротися і дасть мені бути вожаком, чи не здасться. Мені потрібен собака, який знає, що я головний.
Я почула слово «собака», і воно прозвучало не сердито, отже, мене не карають, а просто перевернули на обидві лопатки. Я вирішила, що не розумію, в яку гру ми зараз граємо, тому просто лягла й перестала крутитися.
— Хороша дівчинка! — знову сказав він.
Потім чоловік узяв папір, зіжмаканий у кульку, і показував мені, махаючи перед носом, доки я вже просто не витримувала. Я почувалася дурною й незграбною, намагалася схопити ту паперову кулю своїм маленьким ротом — вона опинялася просто переді мною, але я за нею не встигала. Потім чоловік кинув папірець недалеко, і я підбігла й стрибнула на нього. Ага! А ну, відніми!
Тоді мені згадався Ітан і той його дурний фліп, яким щасливим він був, коли я, Бейлі, приносив йому цю штуку. Я розвернулася й побігла назад до чоловіка, поклала м’яч біля його ніг і сіла, чекаючи, що він кине його знову.
— Оця, — сказав чоловік жінці. — Оцю я беру.
Я заскавчала, коли побачила, як мене повезуть кататися — у кузові машини, замкненою в клітці, дуже схожій на ту, в якій мене возили в жарку й шумну кімнату зі Спайком. Я ж собака на передньому сидінні, ну скажіть йому хто-небудь!
Мій новий дім нагадав мені квартиру, в якій ми мешкали після пожежі. Вона була маленька, з балкона виднілася стоянка, а далі вулицею можна було дійти до гарного парку, куди чоловік водив мене кілька разів на день.
Я знала, що я дуже далеко від Ітана, за запахами дерев і кущів: тут було не таке вологе місце, як Ферма з її частими дощами, хоча також буйно росли квіти й чагарники. У повітрі стояв міцний автомобільний дух, було чути, як машини і близько, і далеко проїжджали щогодини без упину. Іноді налітав сухий гарячий вітер і нагадував мені про Двір, а іншими днями стояла сира задуха, якої я ніколи не відчував, коли був Тобі.
Чоловіка звали Джейкоб, і він назвав мене Еллея:
— Це шведською значить «лосиха». Ти тепер у нас не німецька вівчарка, а шведська!
Я, нічого не розуміючи, помахала хвостом.
— Еллея, Еллея. До мене, Еллі, до мене!
Його руки пахли мастилом, його машиною, паперами та людьми.
Джейкоб носив темний одяг, на його поясі були всякі металеві штуки, зокрема й пістолет, завдяки цьому я зрозуміла, що чоловік — поліцейський. Коли його не було вдома, кожні кілька годин приходила славна жінка на ім’я Джорджія, гралася зі мною й водила мене гуляти. Вона була схожа на Челсі, яка мешкала поряд із нами з Ітаном і в якої була собака Зефірка, а потім Принцеса. Як тільки Джорджія мене не називала — іноді зовсім дурнувато, наприклад, «Еллі-веллі», «цяця-цюця». Це було щось таке, наче тебе називають чудаком — моє ім’я, тільки не таке, а з додатковою ніжністю.
Я щосили намагалася пристосуватися до життя як Еллі — зовсім не такого, як коли я був Бейлі. Джейкоб дав мені собаче спальне місце, дуже схоже на те, що в мене було в гаражі, але тепер вже я мала справді там спати. Господар виштовхував мене з ліжка, коли я лізла до нього під ковдру, хоча мені ж було видно, що в нього там дуже багато вільного простору.
Я зрозуміла, що від мене очікується жити за новими правилами — як тоді, коли я як Бейлі звикав до того, що Ітан пішов у коледж. Біль від думки, що я дуже скучила за хлопчиком, згодом мав просто стати звичним, адже справа собаки — робити те, чого хочуть люди.
Однак була різниця між тим, щоб виконувати команди, й тим, щоб мати мету. Життєва різниця. Мені здавалося, що моя мета — це бути з Ітаном, і її я виконав як Бейлі, був із хлопчиком увесь час, у міру того як він ріс. Чому ж тоді я тепер Еллі? Хіба може бути в собаки більше, ніж одна мета?
Джейкоб ставився до мене спокійно й терпляче. Коли мій маленький сечовий міхур раптом подавав сигнал і одразу спорожнявся, він ніколи не кричав на мене, не біг зі мною до дверей, як це робив хлопчик. Він просто дуже мене хвалив, коли я справляла потребу надворі, так що я змогла опанувати своє тіло, щойно в мене з’явилися на це сили. Проте від Джейкоба не випромінювалася така нестримна любов, як від хлопчика. Чоловік ставився до мене по-діловому, як Ітан до коняки Іскри. Мені по-своєму подобалося, як він задавав мені напрям, — хоча бувало, що я тужила за дитячими руками, які глядять мою шерсть, і не могла дочекатися, коли прийде Джорджія та скаже, що я Еллі-веллі, цяця-цюця.