— 10-4, підрозділ 8-К6 слухає, — тимчасом Емі побігла до воріт. Кеммі підскочив.
— Еллі! — скомандувала Емі. — Вперед!
Ми вийшли у двір, і вже за мить я опинилася в машині. Я відчула, що хекаю, що мені передається хвилювання Джейкоба.
Щось мені підказувало: відбувається якась річ, набагато важливіша за пошуки Воллі.
Розділ 19
Джейкоб привіз нас до великої пласкої будівлі, де кілька людей стояли в колі. Під’їжджаючи, я відчувала їхню напругу. Прийшов Джейкоб, погладив мене, але з машини не випустив.
— Хороша собачка, Еллі, — відсутнім тоном мовив він.
Я сиділа й тривожно спостерігала за ним. Він підійшов до тих людей, і кілька з них заговорили одночасно:
— Ми не помітили її відсутності до обіду, але не можемо точно сказати, як довго її немає.
— У Мерилін хвороба Альцгеймера.
— Не розумію, як вона змогла непомітно піти.
Я сиділа там, а тимчасом із дерева спустилася білка й почала шукати поживу в траві. Я дивилася на неї, приголомшена. Як це вона геть не зважає, що лише в трьох метрах від неї я — люта хижачка!
До клітки підійшов Джейкоб і відчинив двері.
— До ноги! — скомандував він і не дав мені жодної змоги спіймати ту нахабну білку. Я клацнула в її бік зубами: час працювати. Джейкоб відвів мене від людей до рогу двору перед будинком. Він дав мені понюхати дві сорочки, які пахли трохи схоже на Бабусю. Я ткнулася носом у м’яку тканину та глибоко принюхалася.
— Еллі, знайди!
Я побігла, проскочила повз гурт людей.
— Ні, вона б сюди не пішла, — сказав хтось.
— Хай Еллі працює, — сказав Джейкоб.
Я працювала. Я тримала в пам’яті запах одягу й здійняла ніс догори, стала бігати туди-сюди, як мене вчили. Мені було чути чимало різних запахів — людських, собачих, машинних, але я не могла знайти те, що просили.
Я з досадою озирнулася на Джейкоба.
Він відчув моє розчарування.
— Нічого страшного, Еллі. Знайди!
Він пішов вулицею, і я плигнула наперед, стала бігати дворами. Завернула за ріг і сповільнилася: ось воно, манить, іде до мене… Я зосередилася на ньому й помчала вперед. Ще в дванадцяти метрах далі, під якимись кущами її запах був геть чіткий. Я розвернулася й помчала до Джейкоба, разом із яким ішло ще кілька поліцейських.
— Покажи, Еллі!
Я повела його в кущі. Він нахилився й показав на щось палицею.
— Що там? — спитав один з поліцейських і підійшов до Джейкоба, зупинившись у нього за спиною.
— Серветка. Хороша собачка, Еллі, молодчина! — він обхопив мене руками, і ми трохи поборолися, але я відчувала, що попереду ще є справи.
— А звідки нам знати, що це її? Цю серветку будь-хто міг впустити, — не погодився один із поліцейських.
Джейкоб нахилився, не звертаючи увагу на чоловіка за спиною.
— Гаразд, Еллі, знайди!
Тепер я могла йти на її запах, слабкий, але відчутний. Ми пройшли два квартали, потім звернули праворуч, запах посилився. На під’їзній доріжці дух різко повернув праворуч, і я пішла слідом за ним у відчинену хвіртку, де на гойдалці сиділа жінка й легенько колисалася. Він неї віяло справжнім щастям, і, здається, вона зраділа мені.
— Привіт, собачко! — сказала вона.
Я побігла назад до Джейкоба й, іще не добігши, відчула його радісне хвилювання від того, що я її знайшла, хоча він і чекав, доки я підбіжу.
— Добре, покажи! — скомандував він.
Я підвела його до жінки на гойдалці та відчула полегшення Джейкоба, коли він її побачив.
— Ви Мерилін? — лагідно спитав він.
Вона різко озирнулася на нього.
— Ви Ворнер? — відповіла вона.
Джейкоб щось сказав у мікрофон на плечі, і невдовзі до нас приєдналися інші поліцейські.
Джейкоб відвів мене вбік.
— Хороша собачка, Еллі!
Він витяг гумове кільце й кинув його на траву, де воно застрибало, а я спіймала його й принесла Джейкобу, тримаючи так, щоб він міг схопитися й перетягувати. Ми хвилин із п’ять погралися, і я щосили махала хвостом.
Коли Джейкоб зачиняв мене в клітці в кузові машини, я відчувала його гордість.
— Хороша собачка, Еллі. Яка ж ти молодчинка!
Я подумала, що в той момент Джейкоб найближче підійшов до нестримного захвату, який колись я викликав у Ітана. Завдяки цьому я зрозуміла свою мету як Еллі — не просто знаходити людей, а рятувати їх. Хвилювання, що його випромінювала групка людей перед будинком, було безсумнівне — так само безсумнівним було і їхнє полегшення, коли ми повернулися. Та жінка була в якійсь небезпеці. Знайшовши її, ми з Джейкобом її врятували. Ось що ми зробили разом, така в нас робота, і саме це найдужче турбувало чоловіка. Це нагадувало нашу з Ітаном гру в порятунок.