Наступного дня Джейкоб повів мене до крамниці й купив там якісь пахучі квіти, які він поклав у машину, і ми пішли працювати. (Воллі ховався на дуже запашному сміттєвому баку, але мене не обдуриш!) Потім ми з Джейкобом поїхали кататися далеко — я аж стомилася висовувати ніс із клітки й лягла на підлогу.
Приїхавши, Джейкоб підійшов до мене й випустив, я відчувала в ньому якусь важкість — те, що весь час його мучило, тепер здавалося найвиразнішим. Ми були у великому дворі, де стояло й лежало багато каменів. Пригнічена, не певна, що ми робимо, я пройшла поряд із Джейкобом кількадесят метрів, він ніс у руках квіти. Чоловік став на коліна й поклав свої квіти на один із каменів, і в ньому заворушився такий болючий сум, що по його обличчю тихо потекли сльози. Я схвильовано ткнулася носом в його руку.
— Нічого страшного, Еллі. Хороша собачка. Сидіти.
Я сіла й засумувала разом із Джейкобом.
Він відкашлявся.
— Мені так тебе не вистачає, мила. Я просто… іноді я не розумію, як прожити день до вечора, знаючи, що ти мене не зустрінеш, коли я прийду додому… — хрипко прошепотів він.
Я підняла вуха, почувши слово «додому». «Так, — подумала я, — їдьмо додому з цього сумного місця!»
— Я тепер у собачому патрулі, в розшуково-рятувальному відділі. Вони мене не хочуть брати в звичайний патруль, бо я досі п’ю антидепресанти. У мене є собака, її звати Еллі, вона німецька вівчарка, і їй рік.
Я помахала хвостом.
— Ми щойно пройшли атестацію, то тепер будемо їздити. Я радий, що більше не сидітиму над паперами: від сидіння я на п’ять кіло поправився.
Джейкоб засміявся, але звук у цього сміху був якийсь незвичайний — то був сумний, змучений сміх, зовсім невеселий.
Ми хвилин із десять лишалися там, майже не рухаючись, і поступово почуття всередині Джейкоба перемінилися: жаль став не такий різкий і болісний. Тепер чоловік почувався десь так, як Ітан і Ганна, коли прощалися наприкінці літа, — щось подібне до страху. «Я кохаю тебе», — пошепки промовив Джейкоб. Потім розвернувся й пішов.
Відтоді ми значно більше часу проводили далеко від псарні. Іноді ми каталися на літаках чи гелікоптерах — і ті, й другі так трусилися, що, попри шум, мені завжди хотілося в них спати.
— Ти в нас вертольотчиця, Еллі! — казав мені Джейкоб щоразу, коли ми сідали до гелікоптера. Одного разу ми навіть прибули до найбільшого ставка, який я тільки бачила, — величезного водяного простору, сповненого незвичайних запахів, і я знайшла за слідами на піску маленьку дівчинку — вона була на дитячому майданчику. Усі діти стали мене кликати, коли я підійшла до них.
— Хочеш в океані погратися, Еллі? — спитав мене Джейкоб, коли я показала йому ту маленьку дівчинку, і її забрали кудись кататися мама з татом. Ми пішли до ставка, і я хлюпалася в воді, бігала по ній. Вода виявилася дуже солоною, коли піна потрапила мені в ніс.
— Це океан, Еллі, океан! — сміявся Джейкоб. Граючись в океані, я відчула: те, що стискало його серце, трохи відпускає.
Коли я бігала мілководдям, мені згадалося, як я, коли був Бейлі, бігав за Ітановими саночками. Для того щоб просуватися вперед, треба було робити ривок, як і на снігу. Я зрозуміла, що хоча за сонцем минуло вже років зо два, але снігу тут ніколи не буває. Проте дітей це не засмучувало: у них були такі саночки, які їздили по хвилях. Я стояла й дивилася, як вони граються, і розуміла, що Джейкоб не хотів би, щоб я за ними ганялася. Один хлопчик був трохи схожий на Ітана, коли той був менший, і я дивувалася, що пам’ятаю мого хлопчика і маленьким, і дорослим чоловіком. Мене раптом, як біль, пройняв сум і не відпускав, доки Джейкоб не свиснув, щоб я йшла поряд із ним.
Коли я бувала на псарні, бачила, що Кеммі сидів там часто, а Джипсі — майже ніколи. Одного такого дня я пробувала зацікавити Кеммі дивовижною грою «А в мене м’ячик!», і тут за мною прийшов Джейкоб. «Еллі!» — покликав він.
Я ще ніколи не чула в його голосі такої тривоги й поспіху.
Ми їхали дуже швидко, раз у раз із вищанням завертаючи за ріг, над нами завивала сирена. Я лежала на підлозі в клітці й намагалася втриматися, щоб не з’їжджати в різні боки.
Як завжди, коли ми прибули на місце, там юрмилося багато людей. Одна з них, жінка, була така налякана, що не могла стояти, її тримали двоє. Тривога, що прокотилася крізь Джейкоба, коли він побіг до тих людей, була такою сильною, що в мене шерсть на шиї стала сторч.
То була стоянка. Двері будівлі раз у раз розчинялися, і тоді вибігали люди з маленькими торбинками. Жінка, яка не стояла на ногах, запхала руку в сумку й дістала іграшку.