— Еллі, — сказав мені Джейкоб, чіпляючи пістолет на пояс. — Ходімо, знайди дівчинку.
Розділ 20
Коли ми спускалися в каньйон, я відчувала сильний страх Джейкоба, такий сильний, що я раз у раз на нього озиралася, щоб підтримати його. Потім запах дівчинки повів мене вперед, і я помчала до групки маленьких будівель.
Я помітила дівчинку, яка тихо сиділа на сходах, що вели на велику веранду. Тим часом чоловік підійшов до парадних дверей будинку з якимсь інструментом. Дівчинка здавалася переляканою й засмученою, але збадьорилася, коли побачила мене й простягла до мене крихітну ручку.
Чоловік раптом різко розвернувся й подивився на мене. Коли наші очі зустрілися, у мене шерсть стала сторч: у ньому відчувалося щось чорне, нездорове, щось таке, як було в Тодда, тільки сильніше й зліше. Чоловік різко скинув голову, глянувши, звідки я прийшла.
Я помчала назад до Джейкоба, а коли я бігла, дівчинка кричала мені навздогін:
— Собачка!
— Знайшла! — сказав Джейкоб. — Молодчина, Еллі. Покажи!
Я побігла назад до будівлі. На ґанку й далі сиділа дівчинка, але чоловіка ніде не було видно.
— 8-К6, жертва в безпеці й неушкоджена. Підозрюваний утік пішки, — сказав Джейкоб.
— Лишайтеся біля жертви, 8-К6.
— Вас зрозумів.
Удалині я почула, як повітря розсікають лопаті гелікоптера: «Вап-вап-вап…», а потім як хтось побіг по дорозі за нашими спинами. З-за повороту вискочили два спітнілі поліцейські.
— Як ти, Емілі? Ти не поранена? — спитав один із них.
— Ні, — сказала дівчинка. Вона колупала квіточку на свій сукні.
— Боже мій, чи все з нею гаразд? Ти як, крихітко? — задихано спитав третій поліцейський, який надбіг і схилився над дівчинкою, упершись руками в коліна. Він був більшим за інших — і вищим, і важчим. У його подихові відчувався запах морозива.
— Її звати Емілі.
— А можна собачку погладити? — сором’язливо спитала мала.
— Так, звичайно. А тоді ми далі візьмемося за роботу, — лагідно сказав Джейкоб.
Почувши про роботу, я підняла вуха.
— Добре, я… піду з вами, — сказав великий поліцейський. — Джонсоне, а ви з хлопцями лишайтеся тут із малою. Дивіться, раптом він зробить коло й назад буде бігти.
— Якби він був близько, Еллі б нам сказала, — зауважив Джейкоб.
Я подивилася на нього. Ми вже готові працювати?
— Знайди! — сказав Джейкоб.
Місцями чагарі були густі, а земля піщана й сипуча. Однак я легко змогла взяти слід чоловіка: він біг просто під гору. Я знайшла залізяку, вкриту його запахом, і побігла до Джейкоба.
— Покажи! — скомандував він.
Коли ми повернулися до інструмента, то мали понад хвилину чекати, доки прийде великий поліцейський.
— Я упав… кілька разів, — видихнув він. Я відчувала його зніяковіння.
— Еллі каже, що він мав із собою цей лом. Схоже, він кинув зброю, — зазначив Джейкоб.
— Добре, а далі що робимо? — видихнув великий.
— Знайди! — скомандував Джейкоб.
Запах чоловіка був розмазаний по кущах і висів у повітрі, невдовзі я побачила, як він шкандибає попереду. Я нагнала його в такому місці, де від маленького струмка дихало прохолодою, а гілля дерев нависало й давало тінь. Він побачив мене й метнувся під одне з дерев — точно як Воллі. Я побігла до Джейкоба.
— Покажи! — сказав він.
Коли ми зайшли в ліс, я намагалася триматися близько до Джейкоба. Я знала, що чоловік ховається: від нього пахло страхом, ненавистю і його власним густим, неприємним запахом.
Я провела Джейкоба просто до дерева, і, коли чоловік з-за нього вийшов, я почула, як Джейкоб кричить:
— Поліція! Ані руш!
Чоловік підняв руку — і пролунав постріл. То був лише пістолет. Я була певна, що зброя — це нічого страшного, але чомусь відчула, як у Джейкобі спалахнув біль, і він упав на землю, а в повітря бризнула тепла кров. Пістолет Джейкоба відлетів убік.
І тут я все зрозуміла, все зібралося в мене докупи: Дідусева рушниця, те, як в Ітана бляшанки стрибали з паркана, феєрверки Тодда й біль, коли він кинув один близько до мене. Чоловік під деревом поранив Джейкоба за допомогою пістолета.
Він стояв там і цілився в нас. Страх і лють у нього змінилися піднесенням.
Далі сталося точно те саме, що й колись, — якийсь первісний імпульс охопив мене, як у ніч пожежі, коли я, Бейлі, кинувся на Тодда. Я не гарчала, а просто опустила голову й стрибнула. Пролунало два гучні постріли, а потім я відчула в роті зап’ястя чоловіка, і його пістолет упав у пилюку. Він кричав на мене, а я тримала, і з усією силою трусила головою, відчуваючи, як мої зуби шматують його руку. Його нога била мене в ребра.