— Занадто важко, кажеш, — Джейкоб люто подивився на Майю, доки вона не знизала плечима й відвела очі. Її гнів змінився соромом, і я підійшла та ткнулася носом в її руку. — А як воно буде для Еллі? Хіба це не важливо?
— Звичайно, важливо.
— Ти кажеш, що не хочеш працювати.
— Ні, я кажу, що не створена для цього, Джейкобе! У мене всередині того нема, що для цього треба.
— Всередині, кажеш, немає…
Я відчувала, що Майя бореться з хвилею почуттів, зазвичай, коли така хвиля її накривала, жінка починала плакати. Я хотіла її втішити й знову сунула ніс під її руку. Коли Джейкоб заговорив, він уже не дивився на Майю й розмовляв спокійніше.
— Коли мене підстрелили вперше, мені настільки рознесло плече, що довелося вчитися заново ним володіти. Я щодня ходив на фізіотерапію, там був кілограмовий важок на блоку — і боліло ж… А моя дружина проходила останній курс хімії. Я не раз хотів усе кинути. Занадто важко було, — Джейкоб повернув голову й підморгнув Майї. — Сьюзен помирала, одначе вона не здавалася до самого кінця. І якщо не здавалася вона, то мав триматися і я. Бо це важливо. Бо провал — це не варіант, якщо успіх приходить просто ціною більшої роботи. Я розумію, це важко, Майє, але ти ще старайся.
Той самий темний біль знову закрутився в Джейкобі, немов буревій, і він розвіяв гнів, його наче вітром здуло. Чоловік відкинувся в кріслі, раптово відчувши велику втому.
Якимось чином я зрозуміла, що не лишатимуся з Джейкобом. Йому вже не цікаво знаходити.
Смуток сповнив Майю, але, крім нього, я відчула, що в ній росте рішучість і сила, як тоді, коли вона взяла мене бігати до океану.
— Добре. Ти маєш рацію, — сказала вона Джейкобу.
Чоловік погладив мене по голові й попрощався без смутку, а потім ми пішли. Я востаннє побачила його, коли він зачиняв двері й уже не дивився на мене. Вони з Майєю вирішили мою долю, і мені тепер треба було робити те, чого хочуть люди.
Пізніше ми з Майєю поїхали на гірку. Вона бігала, доки так не втомилася, що аж падала з ніг. Наступного дня після роботи ми знову пішли на пробіжку. Було дивовижно весело, тільки от Майю часто сповнював відчай і біль після цієї біганини.
Через кілька вечорів ми під’їхали до дому, і в Майї буквально не було сил, щоб вилізти з машини. Ми там сиділи, відчинивши вікна, поки по її обличчю стікав піт.
— У мене нічого не вийде, Еллі. Пробач… — тужно промовила Майя.
Я бачила, як на нас із вікна дивляться Еммет і Стелла — вони, мабуть, узагалі уявлення не мають, що таке машина. Дзінька, напевне, злякалася, зачувши наш приїзд, і десь заховалася.
— У тебе все добре, Майє? — лагідно спитав Ел. Вітер дув з іншого боку, тому я не помітила, як він підійшов. Я висунула голову з вікна, що б він мене погладив.
— Ой, привіт, Еле, — жінка вийшла з машини. — Я так, просто… Замислилася…
— Он воно як. А я побачив, як ти під’їжджаєш…
— Так.
— То й прийшов. Може, якась допомога потрібна.
— Ні, ні. Я просто бігала з собакою.
Я зісковзнула з переднього сидіння й присіла у дворі, багатозначно поглядаючи на Еммета і Стеллу, які гидливо відвели очі.
— Добре, — Ел глибоко вдихнув. — А ти схудла, Майє.
— Що? — поліцейська уважно подивилася на нього.
Ел із жахом відсахнувся.
— Ні, не те, що ти була товста, просто я щойно помітив: у цих шортах у тебе такі стрункі ноги, — його охопило страждання, і він позадкував. — Мені час іти.
— Дякую, Еле, так приємно було це почути, — сказала Майя.
Він перестав відступати й зупинився.
— На мою думку, тобі більше тренуватися не потрібно: ти й так чудова!
Майя засміялася, і тоді Ел теж засміявся.
Я помахала хвостом, щоб коти у вікні побачили, що я зрозуміла жарт, а вони — ні.
Десь через тиждень ми з Майєю зробили одну з моїх улюблених речей — пішли в парк, де було багато інших собак і працювали з іграшками. За її командами я пролазила у вузьку трубу й ходила туди-сюди дошкою, яка постійно гойдалася піді мною. Я поволі вилазила на драбину й показувала, що можу терпляче сидіти на вузькій балці на висоті понад півметра над землею і при цьому зовсім не зважати на інших псів.
Наше «знайди» полягало в тому, щоб виявити чоловіка, який, блукаючи в лісі, губив якісь старі шкарпетки. Майя була сповнена бажання діяти, тому я мчала з усієї сили, навіть коли поліцейська починала пітніти й важко дихати. Я зрозуміла, що чоловік на дереві, ще до того, як знайшла його, бо Воллі вже кілька разів так робив. На пошук завжди впливало те, як вітер розносить людський запах. Майя, щоправда, трохи заплуталася, коли я привела її під дерево, а під ним нікого не було. Я сиділа й терпляче дивилася на чоловіка, який посміхався на дереві, доки жінка все зрозуміла.