Потім ми пішли до Мами, і там діти бігали навколо мене й пригощали мене тортом.
За кілька місяців ми переїхали до іншого будинку, в якому заднє подвір’я було значно краще, ніж у попередньому домі. Там був і гараж, але, на щастя, ніхто не пропонував мені в ньому залишатися. Ел і Майя спали разом і не заперечували, коли я стрибала до них у ліжко. Хоча, правду кажучи, місця для нормального сну там у них все одно не було, ще й коти весь час туди залазили. Урешті-решт, я вирішила спати на підлозі біля Майї, щоб можна було одразу побігти слідом за нею, якщо вона встане й кудись піде серед ночі.
Згодом я зрозуміла, що ми більше не будемо разом працювати. Я могла тільки висновувати, що ми нарешті знайшли всіх, кого треба й що Воллі з Беліндою втратили цікавість до цієї справи. Проте Майя все одно ходила бігати. Інколи з нами бігав і Ел, хоча йому важко було не відставати.
Однак я була дуже здивована, коли одного разу Майя схвильовано й радісно посадила мене в кузов машини й повезла кататися. Відчуття було таким, наче ми зібралися на роботу, тільки жінка почувалася по-іншому: вона не так поспішала.
Майя привезла мене до якоїсь будівлі й сказала, що то школа. Я не одразу зрозуміла, як таке може бути, адже я вже засвоїла, що школа — це щось таке, коли зникав Ітан. Вона була не місцем, а таким станом, коли поряд не було хлопчика. Однак я пішла поряд із Майєю, і ми увійшли до великої кімнати, повної галасливих дітей, — усі раділи, сміялися, збуджено гомоніли. Я сіла біля поліцейської та дивилася, як хлопчики й дівчатка щосили намагаються сидіти тихо. Те, що я побачила, нагадало мені Ітана, Челсі й інших дітей нашого району, завжди веселих і енергійних.
Мені в очі посвітили чимось яскравим, якась жінка щось сказала, і вся дітвора заплескала в долоні, через що я аж трохи здригнулася. Я замахала хвостом, відчуваючи, яку радість випромінює весь цей гурт маленьких людей.
Майя вивела мене наперед, а коли заговорила, її голос пролунав дуже гучно. Здавалося, що він іде і від неї, і ще звідкись із глибини кімнати:
— Це Еллі. Вона — собака-шукачка та рятувальниця, зараз на пенсії. У межах нашої соціальної програми я хочу вам розповісти, як Еллі допомагала знаходити дітей, які загубилися, і поговорити з вами про те, як діяти в разі, якщо хтось із вас раптом заблукає, — промовила Майя. Я позіхнула, гадаючи, що ж це буде.
Після того як ми простояли близько півгодини без діла, Майя звела мене зі сцени. Відтак діти вишикувалися і маленькими групками підходили до мене, щоб погладити. Деякі з них захоплено обіймали мене, інші трималися на відстані й трохи побоювалися. Щоб їх заспокоїти, я помахала хвостом. Одна дівчинка сором’язливо простягла до мене руку, і я її лизнула — дівча з вереском відсмикнуло руку й більше мене не боялося.
Хоча ми з Майєю вже разом не працювали, зате ми часто ходили до школи. Іноді там були зовсім малі дітки, іншим разом — ровесники Бабусі й Дідуся. Час від часу ми з жінкою відвідували місце, де дуже пахло хімією, і там у ліжках лежали хворі люди й сумували. Ми з ними лишалися, доки їм не ставало трохи веселіше.
Я завжди могла визначити, коли ми йдемо до школи, бо тоді Майя зранку довше вдягалася. Коли це не входило в наші плани, вона збиралася поспіхом і, бувало, як опечена, вибігала з дому. У такі моменти Ел сміявся, а потім теж десь ішов, і я залишалася вдома з дурними котами.
Хоча мені вже нічим не мастили носа, Дзінька досі товклася біля мене й мостилася під боком, коли я лягала подрімати. Я була рада, що Ел не бачить цього неподобства. Чоловік мене дуже любив, а котів — не надто. Дзінька ховалася від нього, Стелла підходила тільки тоді, коли в чоловіка було щось поїсти, а Еммет вряди-годи поважно брів до нього, щоб потертися, — неначе, начіплявши шерсті на штани, кіт зробить людині велику послугу.
Ми вже впродовж кількох років навідувалися до школи, аж якось Майя влаштувала наш похід не так, як завжди. Ми прийшли в місце, що зветься клас — він був менший за приміщення, в яких я бувала раніше. У кожній кімнаті галасували діти приблизно одного віку. Хлопчики й дівчатка були зовсім маленькі, вони вмостилися на підлозі на килимках. Я трохи їм позаздрила: удома я здебільшого дрімала (щось у мене було вже не так багато енергії), тому й подумала, що з радістю піду до когось на коцик, якщо мене запросять.