Майя покликала одну дитину, яка сором’язливо вийшла наперед. Дівчинку звали Елісса, вона мене обійняла. Коли я лизнула її в личко, діти засміялися. Проте в нас із Майєю ще такого не було, щоб тільки одна дитина виходила до нас, тому я не розуміла, що все це означає.
Жінка, яка сиділа за великим столом, — учителька — сказала:
— Елісса, власне, ще ніколи не зустрічала Еллі, але коли б не ця собачка, то дівчинки й на світі б не було!
Невдовзі всі діти гладили й торкалися мене, як це зазвичай буває у школі. Іноді вони поводилися не дуже чемно: наприклад, один хлопчик сильно смикнув мене за вуха, але я не образилася.
Після школи малеча вибігла з дверей, але крихітна Елісса разом із учителькою лишилася в класі. Майя, здається, щось передчувала, тож я набралася терпіння й чекала. Раптом у кімнату ввійшли чоловік і жінка, й дівчинка побігла до них.
Чоловік виявився Джейкобом.
Я радісно пострибала до нього. Він нахилився й почухав мене за вухами.
— Як живеш, Еллі? Ох ти ж і посивіла!
Жінка взяла на руки Еліссу.
— Татко раніше працював з Еллі, ти знаєш?
— Так, — сказала Елісса.
Майя обійняла Джейкоба та жінку, яка знову поставила дівчинку на підлогу, щоб та могла мене ще трохи погладити.
Я сиділа й дивилася на Джейкоба. Він став не таким, яким я його пам’ятала: десь зникла його холодність. Мала Елісса, зрозуміла я, була його дитиною, а жінка — матір’ю дівчинки. Тепер у Джейкоба була сім’я, він був щасливий.
От що змінилося. Відколи я знала чоловіка, він ніколи не був щасливий.
— Я такий радий, що ви ведете цю соціальну програму, — сказав Джейкоб Майї. — Такій собаці, як Еллі, без роботи ніяк.
Я почула своє ім’я та слово «робота», але, здається, в цій кімнаті не було потреби когось знаходити. Джейкоб просто, як завжди, говорив лише про справи — такий він чоловік.
Було дуже приємно бути там із ним, відчувати, як від нього промениться любов, коли він дивиться на свою сім’ю. Я прилягла на підлогу така щаслива, що аж готова була заснути.
— Нам час додому, — сказала жінка Еліссі.
— Можна Еллі піде з нами? — спитала Елісса, й усі засміялися.
— Еллі, — сказав Джейкоб. Я сіла. Чоловік нахилився і взяв мою морду в долоні. — Ти хороша собака, Еллі. Хороша.
Коли моєї шерсті торкнулися його шорсткі долоні, я немов знову відчула себе цуценям, яке тільки вчилося працювати. Я замахала хвостом — мене переповнювала любов до цього чоловіка. Однак, звичайно, я була щаслива з Майєю, тому, коли ми розійшлися в коридорі в різні боки, я без вагань пішла за жінкою, цокотячи кігтями по підлозі.
— Хороша собака, Еллі, — тихо промовила Майя. — Правда, приємно було побачити Джейкоба?
— Бувай, Еллі! — кричала мала Елісса, і її голосок відлунював у тихому коридорі. Майя зупинилася й розвернулася, і я теж. Востаннє я побачила Джейкоба, коли він брав на руки дочку, усміхаючись мені.
Цього року померли і Еммет, і Стелла. Майя плакала й дуже сумувала, Ел теж трохи засмутився. Будинок без двох бешкетників здавався порожнім, і Дзінька повсякчас потребувала моєї підтримки, адже вона тепер залишилася єдиною кішкою в домі. Кілька разів на день я прокидалася і виявляла, що вона тулиться до мене або — що ще більше виводило мене з себе — стоїть і дивиться, як я сплю. Я не розуміла, чому вона прив’язалася до мене, але знала, що заміняти кішці матір — це не моя мета в житті. Проте я особливо не заперечувала й навіть дозволяла Дзіньці інколи мене лизнути, бо вона від того, здається, ставала щасливішою.
Найкращі дні були ті, коли йшов дощ (це траплялося нечасто), запахи, здається, так і стрибали з землі, як тоді, коли я була цуценям. Зазвичай я відчувала, коли хмари згущувалися й віщували вологість, у такі моменти я згадувала, наскільки часто йшов дощ там, на Фермі.
Я помітила, що тепер дедалі частіше думаю про Ферму. Про неї та Ітана.
Хоча моє життя зі Швидким, Сестрою та Коко в Дворі перетворилося на далекий спогад, я дедалі частіше зненацька прокидалася й підводила голову: мені здавалося, наче я щойно почула, як стукнули двері машини Ітана, й що він от-от зайде в дім і покличе мене.
Одного дня, коли дощ, здається, невідворотно насувався, ми з Майєю їхали до школи. У класі діти сиділи вже не на килимках, а на стільцях. Раптом вдарила блискавка — і всі школярі підскочили, засміялися та подивилися на величезний буревій, від якого небо почорніло, а на будівлю налетіла потужна злива. Я глибоко вдихнула, шкодуючи, що вони не відчинили вікна, щоб впустити всередину кімнати запахи.