Чоловік зайшов у вольєр і взяв мене на руки. У нього були блакитні очі, вони дивився на мене так лагідно.
— Ти просто спокійний, правда? — спитав він мене. Я відчув у ньому запал і зрозумів, що цього ж дня піду разом із ним із вольєру. Я підійшов до своєї нової матері й на прощання лизнув її морду. Вона, здається, до цього часу вже все усвідомила й просто понюхала мене у відповідь.
— Даю двісті п’ятдесят, — сказав блакитноокий чоловік.
Я відчув, як різко здивувався Полковник.
— Що? Сер, у собаки родовід…
— Ну, так. Я оголошення читав, але… Послухайте, це для моєї дівчини. Вона його на полювання не водитиме, їй просто потрібен собака. Ви казали, що торг доречний. І ось, наскільки я розумію, якщо у вас лишилося одне тримісячне цуценя, а ви займаєтеся розведенням собак, значить, людям воно чомусь не було потрібне. Вам, напевне, воно теж не дуже треба. Я міг би зайти в інтернет і знайти, де лабрадорів просто віддають у добрі руки. Проте, гадаю, у цього пса є всі документи і родовід, тому пропоную двісті п’ятдесят баксів. Хіба за цим собакою тут у чергу стають? Не думаю…
Невдовзі цей незнайомець уже саджав мене на заднє сидіння своєї машини. Чоловік потиснув руку Полковникові, який навіть по голові мене не погладив на прощання, а потім простягнув йому якийсь папірець.
— Якщо захочете вигідно купити автомобіль екстра-класу, телефонуйте, — весело сказав блакитноокий.
Я кинув оком на нового господаря. Мені сподобалося, що він пустив мене на сидіння, однак коли він дивився на мене, то не випромінював анітрохи любові — цілковита байдужість.
Невдовзі я зрозумів чому. Я не житиму з цим чоловіком, якого, як виявилося, звали Дерек. У моєму новому домі хазяйкою була жінка на ім’я Венді, яка підскочила й скрикнула, коли побачила мене. Вона одразу почала боротися з Дереком, тому я зайнявся тим, що оглянув своє нове помешкання. Усюди валялися черевики й одяг, на низенькому столику перед диваном стояли коробки, всередині яких залишилася засохла їжа. Я їх повилизував.
Дерек не випромінював особливої любові до Венді, хоча й обіймав її, коли йшов до дверей. Пам’ятаю, як із дому виходив Ел, то від нього до Майї летіла така хвиля почуттів, що я махала хвостом. А цей чоловік був якийсь зовсім інакший.
Венді полюбила мене одразу, але якось плутано. Я цієї мішанини почуттів не розумів. Наступні кілька днів жінка називала мене Ведмежа, Пух, Ґуґл, Снупі, Ліно та Фісташка. Потім я став знову Пухом, а потім — знову Ведмежам із усілякими варіаціями: Ведмежисько, Ведмежатко, Медмедик, Ведмедик-Обіймалочка, Диво-Ведмедик. Венді часто мене тримала, нікуди не відпускала й обціловувала всього, а коли дзвонив телефон, вона опускала мене на підлогу й бігла брати слухавку.
Щоранку жінка рилася в речах, усі її почуття перекривала паніка. Вона постійно повторювала: «Ой, спізнююсь, спізнююсь!..» Венді вибігала, гримала дверима, і я на цілий день лишався вдома сам, нудьгував і займався дурницями.
Жінка стелила на підлозі газети, але я не міг згадати, чи треба на них справляти потребу, чи ні, тому я робив потроху і так, і так. Зуби в мене так чесалися, що аж слина бігла, тому, врешті, я погриз якісь туфлі. Коли Венді їх побачила, то розкричалася. Іноді вона забувала мене погодувати, і мені залишалося тільки лізти в смітник (через це жінка також сварилася).
Наскільки мені було зрозуміло, життя з Венді взагалі не мало ніякої мети. Ми не тренувалися разом, навіть майже не гуляли — вона просто відчиняла двері й випускала мене вночі у двір, удень ми практично ніколи не виходили з дому. Коли жінка зрідка виводила мене на прогулянку, то робила це з якимось дивним, сторожким страхом, наче ми чинили щось погане. Це було дуже прикро, адже в мені вирувала енергія, що ніяк не могла знайти вихід. Не залишалося нічого іншого, окрім гавкати іноді по чотири години поспіль — тоді мій голос відлунював від стін і повертався назад.
Одного разу в двері гучно постукали.
— Ведмедику! До мене! — пошепки наказала Венді.
Вона замкнула мене в спальні, але я все одно почув, як із нею розмовляє якийсь чоловік. Він був дуже сердитий.
— Собак тут тримати не можна! У правилах написано!
Я підвів голову, коли почув про собак, гадаючи, чи сердиться на мене той чоловік. Проте, наскільки я розумів, я не зробив нічого поганого. У цьому ненормальному місці всі правила якісь інші, то хіба вгадаєш?
Коли наступного разу Венді зібралася на роботу, вона зробила не так, як завжди. Жінка покликала мене та сказала сидіти. Здається, її зовсім не здивувало, що я без навчання сів за командою.
— Слухай, Медмедику, не можна гавкати, коли мене немає вдома. Добре? Бо буде біда з сусідами. Не гавкай, добре?