Я відчував, що до її почуттів домішується якийсь смуток, і замислився, чого б це. Може, вона теж цілий день нудьгує. У такому разі, чому б їй не взяти мене із собою? Я на машині кататися люблю! До вечора я вигавкував свою нестримну енергію, але туфлі не гриз.
Приблизно через день Венді відчинила двері однією рукою, а іншою відчепила від них якийсь папірець. Я помчав до неї, мій міхур майже лопав, але жінка мене не випустила. Натомість вона подивилася на клаптик паперу й почала сердито кричати. Я не мав вибору, крім як присісти на кухні на підлогу. Зненацька Венді вдарила мене ззаду долонею і відчинила двері.
— Та йди вже! Все одно всі й так про тебе знають, — пробурмотіла вона. Я доробив свої справи у дворі. Мені було ніяково, що я нашкодив на кухні, але ж я не мав вибору.
Наступного дня Венді довго спала, а потім ми сіли в машину й довго-довго їхали. Через те що на передньому сидінні було багато всього навалено, я опинився на задньому. Зате жінка відчинила вікно, щоб я міг висовувати звідти ніс. Ми під’їхали до маленького будиночка, перед яким уже стояло кілька машин. За запахом можна було визначити, що вони давно не їздили. Я позначив одну з них.
Двері нам відчинила старша жінка.
— Привіт, мамо, — сказала Венді.
— Оце воно? Таке здоровенне! Ти ж казала, що буде цуценя!
— Так його ж звати Ведмедик. Чого ти очікувала?
— Це не спрацює.
— Мамо! У мене немає вибору! Мене з ним виселять! — сердито закричала Венді.
— Ну, а ти чого хотіла взагалі?!
— Це мені Дерек подарував! Мені треба було віддати його назад чи що?
— А чого він тобі собаку припер, якщо тобі тварин у квартирі тримати не можна?!
— Бо я сказала йому, що хочу собаку. Зрозуміло, мамо? Ти задоволена? Так, я сказала, що хочу собаку. Господи!
Почуття між цими двома жінками були такі складні й заплутані, що я геть не міг у них розібратися. Ми з Венді переночували в маленькому будиночку, нам обом було трохи страшно. Там ще виявився чоловік на ім’я Віктор, який прийшов, коли стемніло, і був сповнений такого гніву, що все одразу здалося небезпечним і божевільним. Поки ми з моєю господаркою спали на вузенькому ліжку в захаращеній кімнатинці, на іншому кінці хати репетував Віктор:
— Не треба мені тут собак!
— Ну, це ж мій дім — що хочу, те й роблю!
— Що ми з тим псом робитимемо?!
— Що за дурне запитання? А що люди з собакою роблять?
— Замовкни, Лайзо, просто замовкни!
— Усе буде добре, Ведмедичку. Я нікому не дам тебе скривдити, — шепотіла мені Венді. Їй було так сумно, що я лизнув її, щоб утішити, а вона просто розплакалася.
Наступного ранку дві жінки стояли надворі й розмовляли біля машини. Я нюхав край дверцят і чекав, коли мене пустять в авто. Що швидше ми з Венді звідси поїдемо, то краще.
— Господи, мамо, як ти з ним можеш жити? — сказала Венді.
— А він не такий уже й поганий. Кращий, ніж твій батько.
— Ой, не починай…
Вони якусь хвилину постояли мовчки. Я принюхався — кисло й, правду кажучи, страшенно приємно потягло сміттям, яке було накидане біля будинку. Колись я б охоче там попорпався.
— Ну, телефонуй, як доїдеш, — урешті сказала старша жінка.
— Обов’язково, ма. Подбай про Ведмедика.
— Ага… — жінка сунула в рот цигарку й закурила, різко випустивши дим.
Венді присіла біля мене, й від неї повіяло таким сильним і знайомим смутком, що я зрозумів, чого чекати далі. Вона погладила мене по морді й сказала, що я хороший собака, а потім відчинила дверцята й вскочила, не впустивши мене в машину. Я без здивування провів автівку поглядом, хоча взагалі не розумів, що ж я такого зробив. Якщо я такий хороший, то чому ж мене покинула хазяйка?
— І що ж тепер? — пробурмотіла, пускаючи дим, жінка, яка стояла біля мене.
Розділ 27
Наступні кілька тижнів я вчився, як уникати Віктора. Здебільшого це було легко, бо мене припнули ланцюгом до стовпа на задньому дворі, і чоловік до мене ніколи не підходив. Проте я часто бачив, як він сидів біля кухонного вікна, курив і пив. Іноді вночі Віктор виходив помочитися на заднє подвір’я. Якось (напевне, єдиний раз) він до мене звернувся:
— На що зириш, собако? — крикнув він. У його сміху ніколи не було веселості.
Теплішало, тому, щоб зручно вмоститися в затінку, я викопав собі ямку між похиленим заднім парканом і машиною, яка стояла на сонці.
— Собака закидав грязюкою мій снігохід! — закричав Віктор, коли побачив, що я зробив.
— Та він же в тебе два роки не їздив! — відповіла жінка, Лайза. Вони багато кричали одне на одного. Це трохи мені нагадувало, як Мама й Тато сердилися й сварилися між собою, проте в домі Лайзи іноді можна було почути ще й глухі удари, зойки болю, дзенькіт й звуки падіння пляшок на підлогу.