За прогнилим дерев’яним парканом мешкала дуже славна стара жіночка, яка приходила до мене, щоб поговорити, зазираючи в щілини й дірки.
— Який ти хороший песик, у тебе сьогодні є вода? — прошепотіла вона мені першого по-справжньому спекотного ранку. Вона пішла й невдовзі повернулася з глечиком, з якого налила свіжу холодну воду в мою брудну миску. Я радо похлебтав і лизнув худеньку, тремтячу руку сусідки, яку вона просунула крізь дірку в паркані.
Мухи, які гули над моїми випорожненнями, сідали мені на губи й очі, надокучали, але здебільшого я не противився тому, щоб полежати на задньому подвір’ї. Головне, щоб подалі від Віктора. Цей чоловік мене лякав — ворожість, яку він випромінював, віщувала справжню небезпеку. Вона нагадувала мені Тодда й того злочинця з пістолетом, який поранив Джейкоба. Я кусав їх обох. Чи означає це, що колись я вкушу й Віктора?
Я просто не міг повірити, що моя мета в цьому житті полягала в тому, щоб нападати на людей. Це було геть неприйнятно. Від самої цієї думки мені ставало зле.
Коли Віктора не було вдома, я гавкав, тоді виходила Лайза, годувала мене й ненадовго спускала з ланцюга. Проте я ніколи не валував, коли в домі був чоловік.
Жінка, яка жила з іншого боку паркана, приносила мені шматочки м’яса й просовувала їх у дірку. Коли я ловив їжу на льоту, вона сміялася зі справжнім захватом, наче я виконував якусь дивовижну штуку. Здавалося, що єдина моя справжня мета полягала в тому, щоб радувати таємничу жінку, обличчя якої я майже не бачив.
— Просто сором і ганьба. Не можна так поводитися із живою істотою. Я кудись зателефоную, — бувало, казала вона. Я відчував, наскільки я їй небайдужий, хоча це було дивно, адже вона ніколи не заходила у двір, щоб погратися зі мною.
Одного разу до будинку під’їхала велика машина, і з неї вийшла жінка, вдягнена достоту як Майя, тож я зрозумів: вона з поліції. На якусь мить мені здалося, що вона хоче забрати мене з собою, щоб я когось знайшов. Гостя зупинилася біля хвіртки, що вела на заднє подвір’я, і щось записувала. Проте це було геть незбагненно. З дому вийшла Лайза, впершись руками в боки, я ліг.
Офіцер поліції дала їй якийсь папірець.
— Із собакою все гаразд! — по-справжньому сердито закричала Лайза. Я відчув, що за моєю спиною стояла та сама стара жіночка. Вона тихо дихала, а Лайза лютувала.
Того вечора Віктор розкричався сильніше, ніж завжди, й кожні кілька секунд вигукував слово «собака».
— Та чого ми взагалі цього собацюру не застрелили?! — кричав він. — П’ятдесят баксів! За що?! Ми ж нічого поганого не робимо!
У будинку щось сильно бухнуло, і від цього різкого звуку я аж присів.
— Ми маємо зробите довший ланцюг і прибрати все лайно у дворі. От почитай писулю! — крикнула у відповідь Лайза.
— Нічого я не буду читати! Дідька лисого вони нас примусять щось робити! Це наша власність!
Тієї ночі Віктор вийшов надвір помочитися. Чоловік хотів спертися рукою об стіну, але промахнувся і впав.
— На що зириш, мордо собача? — буркнув він. — От завтра побачиш! Не буду я за тебе ніякі п’ятдесят баксів платити!
Я, пригнувшись, відповз понад парканом подалі й навіть не наважився озирнутися на чоловіка.
Наступного дня я відволікся на метелика, який пурхав перед моїм носом, так що аж здригнувся, коли помітив перед собою Віктора.
— Гей ти, хоч’ покататися? — тихо спитав мене Віктор. Я на ці слова хвостом махати не став: щось у них було більше схоже на погрозу, ніж на запрошення. «Ні, — подумав я. — Я з тобою кататися не хочу».
— Буде весело. Світ побачиш! — сказав він, і його сміх перейшов у кашель, від чого він відвернувся і сплюнув. Відтак чоловік відв’язав мене від стовпа і повів до машини. Коли я зупинився біля дверей, Віктор смикнув мене назад, вставив ключ у багажник, і той відкрився.
— Залазь, — сказав він. Чоловік щось передчував, і я очікував якоїсь зрозумілої команди.
— Ну, тоді хокей, — сказав він і схопив мене за шкірку й над хвостом. Я відчув різкий біль, коли він мене підняв. Через кілька секунд я опинився в багажнику й ковзав на якихось промащених папірцях. Віктор відчепив від мене ланцюг і скинув його на підлогу переді мною. Кришка багажника зачинилася, і навколо мене стало майже геть темно.
Я лежав серед холодних металевих інструментів на якомусь пахучому, масному ганчір’ї, що нагадувало мені ніч пожежі, коли Ітан пошкодив ноги, тому зручно вмоститися мені було там важко. Одне з тих знарядь точно було пістолетом: цей різкий дух неможливо було з чимось сплутати. Я відвернувся від нього, намагаючись не звертати уваги на запахи.