Ганною. Дівчиною.
Жовтій набридло моє гарячкове обнюхування, тому вона побігла гратися, але, коли вигнула спину, запрошуючи й мене, то я за нею не пішов. Я схвильовано кинувся парком до хазяйки собаки, що сиділа на лаві. Вона виявилася не Ганною, хоча на ній теж був її запах.
— Привіт, песику, як ся маєш? — привіталася жінка, коли я підбіг до неї та помахав хвостом. Вона сиділа десь так, як колись сиділа Майя незадовго до появи малої Ґабріелли. Вона була і стомлена, і схвильована, і нетерпляче чогось очікувала, і їй було незручно, і вона все зосереджувалася на животі під своїми долонями. Я ткнувся в неї носом, вдихаючи запах Ганни, відділяючи його від запахів жінки, веселої жовтої собаки й десятків пахощів, які пристають до людини. Для собаки, яка не вміє знаходити, ці аромати створюють страшенну мішанину. Жінка, котра сиділа на лаві, зовсім недавно проводила час із Ганною — я не сумнівався.
Прибігла жовта собака, дружня, але трохи ревнива, тому я врешті-решт дозволив втягти себе в гру.
Тієї ночі я згорнув своє чорне тіло в тіні й насторожено спостерігав за останніми машинами, які виїжджали зі стоянки, і в парку ставало зовсім тихо. Я так невимушено скрадався, наче мене ніколи не забирали з труби, наче я й далі був із Сестрою, Швидким і Голодним і вчився в першої матері. Шукати їжу було просто: баки стояли переповнені пресмачними недоїдками. Я однаково обережно ховався від фар і перехожих — знову потайний, темний, дикий.
Але тепер у моєму житті з’явилася мета, відчуття напрямку стало ще потужнішим, ніж тоді, коли я тільки рухався до міста.
Якщо, попри весь цей час і зміни, Ганна тут, то, може, я знайду й мого хлопчика.
А якщо Ітан досі тут, я вийду на його слід. Знайду його.
Розділ 29
Минуло більше тижня, і я й далі мешкав у собачому парку. Майже щодня жінка, яка пахла Ганною, приводила свою веселу жовту собаку — її звали Карлі. Запах дівчини мене трохи підбадьорював, і я відчував, що Ітан десь близько. Хоча Карлі ніколи й жодного разу, не пахла моїм хлопчиком. Коли я бачив жінку й Жовту, я завжди радісно вибігав із кущів — це був найщасливіший момент у моєму дні.
А решту часу я був поганим собакою. Завсідники парку почали ставитися до мене з підозрою, вони сторожко придивлялися до мене та перемовлялись. Я більше не підходив гратися з їхніми собаками.
— Привіт, дружбане. А де ж твій нашийник? Ти з ким прийшов? — спитав якийсь чоловік, лагідно простягнувши до мене руки. Я поскакав геть від нього, подумавши, що він хоче мене схопити, а ще я не довіряв імені Дружбан. Я відчув глибоку підозру в ньому та зрозумів, що перша мати вчила нас правильно: щоб лишатися вільним, слід триматися подалі від людей.
Я гадав, що знайду Ферму так само, як знайшов місто, але це виявилося значно важче. Щоразу, коли ми з Ітаном чи Дідусем їхали кататися, я завжди орієнтувався на козячий запах — то був немов маяк для мого носа. Проте всі сліди кіз загадковим чином розвіялися в повітрі. Зник і місточок, торохтіння якого було межею між просто «катанням» і «катанням до міста». Я не міг знайти Ферму ні на запах, ні на яке-небудь інше чуття. Коли я бродив у темряві тихими вулицями, то, бувало, відчував певність у напрямі, але раптом на дорозі виростала велика будівля, що пахла сотнями людей і десятками машин, а фонтан перед нею плутав усе в повітрі ще дужче: туман від нього трохи пахнув хімією, як коли Майя прала. Я задер лапу коло нього, але це заспокоїло мене хіба що на мить.
Уночі моє чорне хутро було найкращою схованкою. Я розчинявся в тінях, ховався від машин, з’являвся знову, коли навколо нікого не було, я весь час працював для того, щоб знайти. Увесь час вдихав нічне повітря й зосереджувався на тому, що пам’ятав про Ферму та її запах. Хоч як прикро, ніякого сліду я вловити не міг.
Харчі я брав зі смітників, вряди-годи мені траплялася якась мертва тварина при дорозі. Найсмачнішими були кролі, найгіршими — ворони. Був у мене й конкурент — тваринка завбільшки з малого собаку, з дуже тяжким духом, товстим, пухнастим хвостом і темними, чорними очима. Ця істота скрадалася понад баками й вправно залазила в них. Щоразу, коли вона траплялася мені, то гарчала. Я обходив її десятою дорогою, адже вбачав у її зубах і кігтях лише пропозицію зробити боляче. Хоч хто такі ці тварини, але, очевидно, вони були такі дурні, що не розуміли навіть того, що я більший, мене слід боятися.
Також дурними були білки в парку, які злазили з дерев і скакали по траві, наче собаки зовсім не охороняли там усю територію! Я одного разу ледве не спіймав кілька хвостатих, але вони завжди мерщій тікали у свої дупла й звідти вже нарікали на мене. Карлі часто ходила на такі лови зі мною, але навіть удвох ми зазнавали невдачі. Я розумів: якщо ми не здамося, то колись таки зловимо білку. Хоча я до ладу не знав, що б ми тоді з нею зробили.