Ще ніколи за весь час мого існування мене не охоплювала така радість, такий захват. У мене просто в голові запаморочилося.
У домі горіло світло. Коли я обходив будівлю, то бачив вікно вітальні з невеликого трав’янистого горбочка. У кріслі сидів і дивився телевізор чоловік такого віку, як Дідусь, тільки то був не він. Ітана не було видно ні в кімнаті, ні деінде.
На зовнішніх металевих дверях я помітив собачий хідник. За ними були ще одні двері — великі, дерев’яні та міцно замкнені. Засмучений цією перешкодою, я пошкрібся об неї, а потім гавкнув.
Я почув, як злегка двигтить підлога, — хтось ішов до мене. Хвіст у мене так розмахався, що я не міг всидіти на місці — усе моє тіло гойдалося разом із ним. Раптом наді мною ввімкнувся ліхтарик, дерев’яні двері видали знайомий шкарубкий звук і розчахнулися. На порозі стояв той чоловік, якого я бачив у вікні. Він, звівши брови й примружившись, дивився на мене крізь скло.
Я став шкребтися в метал. Я так хотів, щоб він мене впустив, щоб я нарешті опинився поряд зі своїм хлопчиком.
— Гей! — сказав він, і його голос приглушено пролунав з-за металевих дверей. — Припини!
Я почув докір і постарався слухняно сісти, але задня частина мого тіла знову підскочила.
— Чого тобі? — урешті спитав він. Я почув у його голосі запитання й замислився, що ж він хоче дізнатися від мене.
І тут я зрозумів, що мені не треба чекати, доки він вирішить, адже внутрішні двері відчинені, та й прохід для собак був відкритий! Я опустив голову, проліз під пластиковою завісою та вскочив у дім.
— Гей! — здивовано вигукнув старий. Я теж спантеличився. Щойно я опинився в домі, то чітко відчув запах того, хто стояв переді мною. Я зрозумів, хто він. Цей запах я б упізнав будь-де.
Як є — Ітан.
Я знайшов мого хлопчика.
Розділ 30
Хоча Ітан стояв, я намагався заскочити йому на коліна. Я скакав, щоб лизнути його, понюхати, вилізти на нього. Я не міг стримати схлипи, які виривалися з мого горла, та шалені помахи хвоста.
— Гей! — вимовив він, відступивши й моргаючи. Він намагався не впасти, спираючись на палицю, а потім важко сів на підлогу. Я стрибнув на нього й почав лизати його обличчя. Він відштовхував мою морду.
— Ну годі, годі, — бурчав він. — Припини. Досить.
Відчуття його рук на моїй морді було найдивовижнішим з усього, що мені траплялося відчувати в житті. Я примружився від задоволення.
— Ну відійди, ступися! — сказав він.
Хлопчик важко зіп’явся на ноги. Я ткнувся мордою йому в руку, і він трохи мене погладив.
— Добре. Боже ти мій… Ти хто? — він ввімкнув ще одне світло й став придивлятися до мене. — У, який ти худющий. Чи тебе ніхто не годував? Еге! Чи ти загубився?
Я б так і сидів тут усю ніч і просто слухав би його голос, відчував його погляд, але тому не судилося бути.
— Ну, слухай, не можна сюди заходити.
Він відчинив двері й потримав.
— Тепер виходь, виходь.
Цю команду я впізнав, тож неохоче пішов. Ітан стояв і дивився на мене крізь скло. Я сидів та чекав.
— Тобі треба додому вертатися, собако, — сказав він. Я помахав хвостом. Я знав, як це — «додому». Нарешті я прийшов «додому» — на Ферму, де моє місце, з Ітаном, біля якого моє місце.
Він зачинив двері.
Я слухняно чекав, аж поки в мене не залишилося сил, і я дзявкнув від нетерпіння й досади. Коли у відповідь нічого не сталося, я знову гавкнув, а також добряче пошкріб металеві двері.
Я вже й не згадаю, скільки я там валував, аж поки двері відчинилися. Ітан виніс важку сковороду, з якої йшли соковиті запахи.
— Ось, — пробурмотів він. — Хочеш їсти, друже?
Щойно він поставив пательню, як я накинувся на їжу.
— Там в основному лазанья. Собачих харчів у мене тут нема, але, схоже, ти товариш непримхливий.
Я помахав хвостом.
— Тільки тобі тут не можна жити. Не можу я собаку тримати. У мене на нього часу немає. Треба тобі додому вертатися.
Я помахав хвостом.
— Боже милосердний, та коли ж ти востаннє їв? Ти помаленьку, щоб погано не стало…
Я помахав хвостом.
Коли я втамував голод, Ітан поволі схилився й підняв сковороду. Я лизнув його обличчя.
— Фе! Ти знаєш, що в тебе з рота дуже погано пахне, га?
Він втерся рукавом і встав. Я дивився на нього, готовий зробити все, що він захоче. Гуляти? Кататися? Гратися з дурним фліпом?
— Ну от. Ти йди додому. Такий пес, як ти, точно не бездомний. Хтось тебе, мабуть, шукає. Гаразд? Добраніч.
Ітан зачинив двері.