Щоразу, коли хтось проходив повз мою клітку, я зривався на лапи. Чи не хлопчик це? Минали дні, інколи від досади я гавкав або вив, долучаючись до невпинного хору, що відлунював у цих стінах. Де ж Ітан? Де мій хлопчик?
Люди, які годували мене й доглядали, поводилися зі мною лагідно та були добрі. Маю визнати, що я так шалено скучив за турботою, що, тільки-но хтось відчиняв клітку, я завжди підставляв голову, щоб мене погладили. Коли мене прийшла навідати в маленькій кімнаті сім’я з трьома дівчатками, я залазив їм на коліна, качався на спині — так мені хотілося, щоб мене торкалися людські руки.
— Можна, ми його візьмемо, татку? — спитала одна з дівчат. Діти мені були настільки раді, що я аж качався по підлозі від задоволення.
— Він чорний, як вугілля, — зауважила мати.
— Вуглик… — сказав батько. Він узяв мене за голову, подивився на мої зуби, підняв мою одну, другу передні лапи. Я знав, що це означає. Мене так уже оглядали. У моєму животі наростав холодний страх. Ні! Я не можу піти додому до цих людей. Я — собака мого хлопчика!
— Вуглику, Вуглику! — вигукували дівчатка. Я байдуже на них дивився. Їхній захват мене більше не тішив.
— Ходімо обідати, — сказав чоловік.
— Ну, татусю!
— А як поїмо, повернемося і візьмемо Вуглика з собою в машину, — закінчив він.
— Ура-а-а!
Я добре почув про машину, але мені стало легше, коли після довгих обіймів діточок сім’я усе ж пішла геть. Я повернувся до клітки й ліг спати, трохи заінтригований. Я згадав, що, коли ми з Майєю ходили до школи, моя робота полягала в тому, щоб сидіти й давати дітям себе погладити. Може, тут теж щось таке? Діти приходитимуть до мене…
Я не заперечував. Головне, що я помилився і сім’я прийшла сюди не для того, щоб забрати мене із собою. Я дочекаюся мого хлопчика. Собаці годі зрозуміти, для чого люди щось роблять, тож я не міг уторопати, чому нас розділили. Проте я вірив в одне: настане час й Ітан мене знайде.
— Добрі новини, дружку, тепер ти маєш новий дім, — сказала жінка, яка мене годувала, принісши миску свіжої води. — Скоро вони повернуться, і ти поїдеш звідси назавжди. Я знала, ти тут недовго просидиш.
Я помахав хвостом, дав їй почухати мене за вухами, лизнув їй руку, розділяючи її радість. «Так, — подумав я у відповідь на її настрій. — Я й далі буду тут!»
— Я зателефоную чоловікові, який тебе сюди відправив. Він буде радий, що ми знайшли тобі гарну сім’ю.
Коли вона пішла, я трохи покрутився на місці й влігся спати, продовжуючи терпляче чекати на мого хлопчика.
Минуло з півгодини — і я раптом сів, не до кінця ще прокинувшись. До мене долинув чоловічий голос, він був сердитий.
Ітан!
Я гавкнув.
— Мій пес… мій власний… Я передумав! — кричав він. Я припинив гавкати і сидів тихо: я відчував його по той бік стіни і дивився на двері. Мені страшенно хотілося, щоб вони відчинилися і я відчув його запах. За хвилину так і сталося. Жінка, яка дала мені води, провела хлопчика коридором. Я сперся лапами на ґрати й замахав хвостом.
Жінка була надзвичайно сердита. Я це відчував.
— Діти дуже засмутяться, — казала вона. Доглядальниця відчинила клітку, і я вискочив на мого хлопчика, почав махати хвостом, облизувати його, попискуючи від радості. Жінка подивилася на нас — і її гнів зник.
— Ну добре, — сказала вона. — Це ж треба!
Ітан кілька хвилин стояв біля столу, щось писав, а я терпляче сидів біля його ніг і намагався не торкатися його лапами. Потім ми вийшли, сіли на передні сидіння машини і поїхали кататися!
Хоча я вже давно не мав цієї величезної приємності — їхати, вистромивши ніс у вікно, зараз мені найдужче хотілося покласти голову на коліна Ітанові й відчувати, як він мене гладить. Так я і вчинив.
— Ти вже мені пробач, будь ласка, добре, друже?
Я насторожено подивився на нього.
— Я тебе в тюрму запроторив, а ти зовсім не образився…
Ми їхали в приємному мовчанні. Мені було цікаво, чи ми прямуємо на Ферму.
— Ти хороший собака, — урешті сказав хлопчик. Я радісно замахав хвостом. — Ну добре, станьмо та купімо тобі харчів.
Урешті ми таки дісталися до Ферми, і, коли цього разу Ітан відчинив парадні двері до будинку, він потримав їх відчиненими, щоб я встиг туди забігти.
Того вечора, коли ми поїли, я влігся біля його ніг — більшого задоволення у своєму житті не пам’ятаю.
— Сем… — промовив він. Я очікувально підвів голову. — Макс… Ні. Вінстон? Мерфі?
Я так хотів його потішити, але абсолютно не розумів, чого він від мене хоче. Я зловив себе на тому, що хочу, щоб він попросив мене знайти кого-небудь: мені кортіло показати йому, як я вмію!