— Ну, привіт, песику, щось давно ми тебе не бачили. Який ти красивий став, — сказала жінка на лаві. — Рада, що тебе почали годувати!
Вона почувалася втомленою. За півгодини незнайомка підвелася й помацала руками свою спину.
— Ух. Яка вже я готова, — видихнула вона. Жінка дуже повільно пішла хідником, а Карлі бігала перед нею туди-сюди. Я не відставав. Ми удвох із собачкою нажахали й загнали на дерева кілька білок.
Коли жінка пройшла два квартали, підійшла й відчинила двері якогось будинку, я не побіг усередину за Карлі. Натомість я сів на ґанку та приготувався чекати. Я вже колись грав у цю гру.
За кілька годин під’їхала машина, і з переднього сидіння вийшла жінка з білим волоссям. Я збіг сходинками їй назустріч.
— О, привіт, песику. Ти прийшов із Карлі погратися? — звернулася вона до мене й дружньо простягла руку.
Я впізнав голос ще до того, як понюхав ту, кому він належав. То була Ганна. Я махав хвостом і качався перед нею, благаючи, щоб вона мене торкнулася, — так і сталося. Двері до будинку відчинилися.
— Привіт, мамо. Він за нами із собачого парку прийшов, — сказала жінка, яка відчинила двері й стояла в проході. Карлі вискочила й підбігла до мене.
Я відсунув її вбік — зараз мені потрібна була увага дівчини.
— Ну, а де ж ти живеш, хлопче, га? — руки Ганни потяглися до мого нашийника, і я сів.
Карлі теж устромила туди морду.
— Акуратніше, Карлі, — сказала Ганна, відсунувши її писок убік. — «Мене звати Дружко», — повільно промовила вона, тримаючи висульку з мого нашийника. Я помахав хвостом.
— «Мій хазяїн…» О Боже!
— Що таке, мамо?
— Ітан Монтґомері…
— Хто?
Ганна встала.
— Ітан Монтґомері. Це чоловік… я цього чоловіка дуже давно знала. Ще в юності.
— Це ніби твій колишній хлопець, так?
— Ну так, щось таке, — тихо розсміялася Ганна. — Мій, ну, перший хлопець.
— Перший? Ой, нічого собі. І це правда його пес?
— Його звати Дружко, — я помахав хвостом. Карлі стала покусувати мене за морду.
— І що ж нам тепер робити? — спитала жінка у дверях.
— Робити? О, ну, певно, треба йому зателефонувати. Він живе біля нашого колишнього дому, трохи далі. Далеко ж ти від дому відбіг, Дружку.
Карлі мені вже надокучила. Здається, вона взагалі не розуміла, що відбувається, і була зайнята тим, що намагалася залізти на мене. Я гарикнув на неї, і вона нарешті сіла, прищуливши вуха, але потім знову на мене стрибнула. Деякі собаки просто занадто веселі, так що їм це аж некорисно.
Я був абсолютно переконаний у тому, що Ганна поверне мене хлопчикові, і коли Ітан її побачить, то вона для нього знайдеться. Усе це було непросто, але я займався зараз чимось на кшталт «знайди — покажи». А що з тим робити далі, то вже нехай вони самі вирішують.
Так і сталося. За годину чи трохи більше до будинку під’їхала машина Ітана. Я скочив із того місця, де притиснув Карлі на траві, і побіг до мого хлопчика. Дівчина сиділа на ґанку, а потім невпевнено встала, коли Ітан вийшов із автомобіля.
— Дружку, ну що ж ти тут робиш? — спитав він. — Сідай у машину.
Я плигнув на переднє сидіння. Карлі поставила лапи на двері, намагаючись вловити мій запах через вікно, наче ми за останні кілька годин ще не нанюхалися.
— Карлі, відійди! — різко сказала Ганна.
Карлі прибрала лапи.
— Ой, та нічого страшного, — сказав Ітан. — Привіт, Ганно.
— Привіт, Ітане, — вони якусь хвилину дивилися одне на одного, а потім Ганна засміялася. Вони незграбно обійнялися, на мить торкнувшись обличчями.
— Абсолютно не розумію, як це вийшло, — сказав хлопець.
— Та от твій пес був у парку. Моя дочка Речел туди щовечора ходить. У неї вже на тиждень затримуються пологи, і лікар каже, щоб вона щодня багато ходила. Якщо треба, буде хоч стрибати.
Мені здавалося, що Ганна нервує, але це не було схоже на те, що відбувалося з Ітаном, — у нього так калатало серце, що я навіть у його диханні це відчував. Від хлопчика віяло сильними і плутаними почуттями.
— Усе одно не розумію… Я не був у місті. Дружко, певно, сам аж сюди прибіг. Навіть уявити не можу, що його сюди привело.
— Ну… — промовила Ганна.
Вони стояли й дивилися одне на одного.
— Чи не хочеш зайти? — врешті спитала вона.
— Ой, ні, ні. Мені додому треба.
— Ну, гаразд.
Вони ще постояли. Карлі позіхнула, сіла й почухалася, не звертаючи увагу на напругу між двома людьми.
— Я хотів тобі зателефонувати, коли почув про… про Метью. Я співчуваю твоїй втраті, — промовив Ітан.
— Дякую, — відказала Ганна. — То було п’ятнадцять років тому, Ітане. Давно.