— А мені навіть і не здалося, що це давно…
— Так.
— То ти до неї в гості приїхала, бо в неї буде дитина?..
— Та ні, я тепер тут живу.
— Правда? — Ітана, здається, щось вразило, але я роззирнувся й нічого дивного не помітив, хіба що білка злізла з дерева й рилася в траві біля одного з будинків вдалині. «Карлі взагалі не туди дивиться», — роздратовано подумав я.
— Наступного місяця буде два роки, як я сюди приїхала. Речел і її чоловік живуть у мене, поки в них ремонт. Вони роблять кімнату для дитини.
— А-а…
— Їм би вже швидше завершити, — засміялася Ганна. — Он яка вона вже… велика.
Обоє засміялися. Тепер, коли сміх стих, від Ганни віяло чимось схожим на смуток. Страх Ітана розвіявся, і його теж, здається, пройняла ця дивна печаль.
— Ну, приємно було тебе побачити, Ітане.
— І я тобі був дуже радий, Ганно.
— Ну, добре. Бувай.
Вона розвернулася й попрямувала в дім. Ітан обійшов машину й зібрався сідати за кермо. Він чогось став сердитий, зляканий і сумний, а ще його мучила якась внутрішня суперечність. Карлі й далі не бачила білки. Дівчина стояла на верхній сходинці. Ітан відчинив дверцята машини.
— Ганно! — гукнув він.
Вона розвернулася. Хлопчик глибоко та судомно вдихнув.
— А може, заїжджайте якось до мене повечеряти? Тобі, мабуть, цікаво буде. Ти ж так давно на Фермі не була. Я, типу, город завів. Помідорчики… — його голос затих.
— Ти й куховариш сам, Ітане?
— Ну… Я сам дуже гарно розігріваю!
Вони обоє засміялися, і їхній сум розвіявся, наче його й не було.
Розділ 32
Відтак я часто бачив Ганну та Карлі. Вони приїжджали на Ферму, щоб погратися, і мені це подобалося. Карлі розуміла, що Ферма — то моя територія. Важко було це не помітити, адже я там позначив усі дерева. Я був Головний пес, і Карлі не зазіхала на мій титул. Хоча, на моє роздратування, вона постійно забувала, якою є ієрархія в нашій маленькій зграї. Здебільшого Карлі поводилася так, ніби ми звичайні товариші по грі й не більше.
Я виснував, що вона просто не надто розумна. Здається, Карлі думала, що зможе спіймати качок, якщо достатньо повільно підкрадеться до них, і то була чистої води дурість. Я гидливо дивився, як вона повзе по траві, вимазуючи живіт багнюкою, просувається помалу-малу, а на неї тим часом дивиться мати-качка й навіть не моргає. Потім собака робить швидкий стрибок — гучний сплеск, і всі пернаті злітають угору й приземляються на воду просто перед Карлі. Вона там плавала хвилин із п’ятнадцять й ледь із води не вискакувала. Вона гавкала з досади, коли відчувала, що вже наблизилася до качок на відстань одного укусу. Проте пернаті в цей момент змахували крилами й перестрибували на метр далі. Коли Карлі врешті визнавала свою поразку, качки рішуче пливли на неї й кахкали. Іноді собака розверталася й рушала назад, гадаючи, що обманула пташок. Тоді в мене просто терпець уривався.
Ми з Ітаном вряди-годи ходили в гості до Карлі, але це було не так цікаво, адже там ми могли лише гратися на задньому дворі.
Наступного літа десятки людей зібралися на Фермі, повсідалися на розкладних стільцях і дивилися, як я роблю ту штуку, яку колись робив для Майї та Ела (коли я був Еллі). Я повільно й поважно пройшов між стільців і піднявся на дерев’яні сходи, що їх спорудив Ітан, так щоб мене всі бачили. Мій хлопчик відчепив щось від моєї спини, а тоді трохи поговорив із Ганною і поцілував її — всі засміялися, а потім почали мені аплодувати.
Після того дня Ганна почала жити з нами на Фермі. Місце так змінилося, що стало майже як дім Майїної Мами: туди постійно приходили гості. Ітан привів ще двох коників, які склали компанію Трою. Вони були маленькі, тому діти, які приїжджали в гості, любили на них кататися. Хоча, на мою думку, коні — то створіння ненадійні, вони можуть покинути тебе в лісі напризволяще, щойно побачать змію.
Хазяйка Карлі, Речел, невдовзі теж прийшла з дитиною на ім’я Чейз — маленьким хлопчиком, який любив залазити мені на спину, хапати за шерсть і голосно сміятися. У такі моменти я лежав тихо, як тоді, коли ми з Майєю ходили до школи. Я був хорошим собакою — всі мені так казали.
У Ганни було троє дочок, і в них усіх теж були діти, так що в мене було без ліку компаньйонів для гри.
Коли гостей не було, Ітан із Ганною часто сиділи на веранді, трималися за руки, поки вечоріло й холодало. Я лежав біля їхніх ніг, зітхаючи від задоволення. Біль у мого хлопчика минув. Його змінила тиха, спокійна радість. Діти, які приїжджали, називали його Дідусем. Від цього слова в нього відразу радісно тьохкало серце. Ганна називала його «моя любов», «милий» і просто Ітан.