З переїздом Ганни до мого хлопчика все стало краще, тільки одне мене турбувало: коли жінка почала спати з чоловіком, мене в результаті зсунули з ліжка. Спочатку я думав, що тут якась помилка: між ними ж було повно місця! Я так любив ночувати разом зі своїм хлопчиком, проте Ітан суворо наказав мені спати на підлозі, хоча нагорі було чудове ліжко і дівчина могла би спокійно спати там. Власне, після того, як я зробив свою штуку у дворі на очах у всіх, хлопчик поставив ліжка в усіх кімнатах нагорі, навіть у Бабусиній швацькій майстерні. Тільки, очевидно, жодне з них Ганні не подобалося.
Однак, задля перевірки, я щовечора ставив лапи на ліжко й поволі підіймався, як Карлі, яка скрадалася у траві до качок, і щоразу Ітан із Ганною сміялися.
— Ні, Дружку, ти злазь, — казав Ітан.
— Ну, за спробу його винуватити не можна, — часто відповідала йому Ганна.
Коли випадав сніг, Ганна з Ітаном загорталися в ковдру й сиділи розмовляли біля вогню. Коли приходив час «Із Днем Подяки» чи «З Різдвом», у домі з’являлося стільки народу, що я боявся, щоб на мене не наступили. А ще я міг вибирати собі ліжко, яке мені заманеться, бо всі діти раділи, коли я спав біля них. Найдужче мені подобався Чейз, син Речел. Він був трохи схожий на Ітана — так само обіймав мене і любив. Коли малюк припинив ходити на чотирьох, як собака, і почав бігати на двох ногах, то він з інтересом роздивлявся Ферму, поки ми з Карлі безуспішно полювали на качок.
Я був хорошим собакою. Я виконував свою мету, своє призначення. Те, чого я навчився, коли був диким псом, допомогло мені тікати й ховатися від людей, коли треба, а ще добувати харчі на смітинку. Життя з Ітаном навчило мене любити, і я засвоїв, що головна моя мета — дбати про мого хлопчика. Джейкоб із Майєю натренували мене знаходити, показувати, а головне — рятувати людей. І саме це вміння з-поміж усіх моїх навичок допомогло мені відшукати Ітана й Ганну та звести їх разом. Тепер я зрозумів, навіщо я жив стільки разів: мені треба було навчитися багатьох важливих речей для того, щоб врятувати Ітана. Не зі ставка, а від занурення в безнадію власного життя.
Ми з хлопчиком і далі гуляли навколо Ферми вечорами, зазвичай разом з Ганною, але не завжди. Я повсякчас скучав за прогулянками удвох із Ітаном, коли він зі мною говорив і йшов поволі, обережно, нерівно.
— Який був гарний тиждень, чи й тобі так добре було, Дружку?
Іноді Ітан бив своєю палицею по м’ячу, і я радісно ганявся за кулькою та трохи гриз її, перш ніж покласти до ніг хлопчика, щоб той знову запустив іграшку.
— Який ти чудовий пес, Дружку, просто не знаю, що б я без тебе робив! — одного такого вечора сказав Ітан. Він глибоко зітхнув, озирнувся на Ферму та помахав рукою дітям, які скупчилися навколо столу для пікніка.
— Привіт, Дідуню! — закричали вони.
Від його радості та любові до життя я й сам весело загавкав. Ітан озирнувся до мене, сміючись.
— Готовий ще, Дружку? — спитав він, готуючись знову стукнути палицею по м’ячу.
Чейз був не наймолодшою дитиною в родині — малюків ставало все більше й більше. Хлопчик був десь такий, яким я вперше зустрів Ітана, коли його мати Речел принесла додому маленьку дівчинку, котру називали і Сюрприз, і Уже Точно Остання, і Кірстен. Як завжди, мені дали понюхати малу, і, як завжди, я намагався поводився вдячно. Хто його знає, чого чекати за таких обставин?
— Ходімо пограємося в м’яч, Дружку! — запропонував мені Чейз.
А оце вже мене по-справжньому потішило!
Одного чудового весняного дня ми з Ітаном були вдома самі. Хлопчик куняв чи читав книжку на теплому сонечку, яке гріло крізь велике вікно. Ганна щойно десь поїхала машиною, і наш дім був незвично порожній, адже гості-родичі також роз’їхалися по своїх домівках. Раптом я різко розплющив очі, подивився на Ітана й зустрівся з його допитливим поглядом.
— Ти щось почув, Дружку? — спитав він мене. — Машина під’їхала?
Щось із моїм хлопчиком було не так, я це відчував. Я тихо заскавчав і звівся на лапи. Мене охопила тривога. Ітан повернувся до своєї книжки, але здивовано розсміявся, коли я поставив лапи на диван, немов хотів залізти просто на хлопчика.
— Ну, Дружку, що ти робиш?
Відчуття невідворотної біди посилилося. Я безпорадно гавкнув.
— Ти як, усе гаразд? Тобі вийти треба? — він показав на собачі двері, потім зняв окуляри й протер очі.
— Ух. Щось трохи голова запоморочилася.
Я сів. Він поморгав, подивився вдалину.
— От що я скажу, старий друже, треба нам із тобою піти та поспати, — він звівся на ноги, але похитнувся. Нервово хекаючи, я пішов за ним у спальню. Він сів на ліжко й застогнав.