Від того, чого нам усім бракує, немає ліків,
немає кордонів, немає іншого виходу.
Але подивіться на відбитки її гострих ліктів —
все було насправді, я нічого не вигадав.
Можете відчувати тепер, як німіє шкіра,
можете відступатись, можете падати.
Тому, хто боїться — потрібна віра.
Тому, хто любить — достатньо пам’яті.
Вночі я не встиг про це сказати…
+ + +
Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч — це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі
і туман між деревами.
Діти його просвічують душами,
основи його — вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо:
діляться бідами,
діляться планами.
Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.
Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.
Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.
Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.
І що робити з усім цим тепер…
+ + +
І що робити з усім цим тепер,
коли його дотики стали такі болючі й нестерпні,
коли він був із тобою,
коли він торкався тебе
обережно, мов річкової поверхні,
коли він брав твої долоні собі до рук,
намагаючись їх зігріти,
й просив пробачення?
Бачиш, як він падає з канатів на чорний брук?
Бачиш, звісно, бачиш, не можеш не бачити.
Не можеш тепер не обертатися на його ім’я,
прокидаєшся уночі,
щоби він не міг тобі далі снитися.
Кожен видих твій,
кожна прожилка твоя
наповнені тепер
його любов’ю і таємницями.
Не можеш слухати, як хтось переказує його слова,
не можеш не розповідати про нього всім зустрічним.
Дивишся, як ця ріка, глибока й нова,
остигає повільно поміж серпнем і січнем.
Слухаєш, як визріває ця, найтепліша із зим,
як вона пробивається захисними редутами.
Думаєш, що робити з цим усім.
Думаєш, звісно, думаєш, не можеш не думати.
Міняється колір лісів, міняється тяжкість озер.
З усіх імен лишаються найголовніші.
Все, що з нами діється, діється саме тепер.
Приходить радість,
потім приходить ніжність.
Золото на воді й вогні за рікою…
+ + +
Золото на воді й вогні за рікою.
Всі твої сльози звідси й радощі звідси.
Мова твоя стає щоразу стриманішою та гіркою,
щойно між нами з’являється відстань.
Відстань, яка стоїть серед ночі стіною,
стоїть, і здолати її насправді нічим.
Але принаймні, якщо ти говориш зі мною,
ти в цей час не говориш із кимось іншим.
Принаймні, якщо ти слухаєш і смієшся,
або навпаки — якщо замовкаєш і плачеш,
можна не хвилюватися щодо твого серця,
яке й надалі лишається наполегливим і терплячим.