Клерфе підняв очі.
— Ти не на пенсії, лише у відпустці.
— Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю зустріч! Що ти п’єш? Далі горілку?
Клерфе кивнув.
— А ви маєте тут горілку?
— Для гостей є усе. Це сучасний санаторій.
— Принаймні робить таке враження. Виглядає на готель.
— На цьому, між іншим, полягає лікування. Сучасна терапія. Ми вже не пацієнти, а курортники. Такі слова, як «хвороба» і «смерть», — табу. Просто їх ігнорують. Прикладна психологія. Дуже практична для духу, але люди всупереч цьому помирають. Що ти робив у Монте-Карло? Був на перегонах?
— Звичайно. Ти вже не читаєш спортови́х вістей?
Ґольманн знітився.
— Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда?
— Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш.
— Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу?
— З Торріані.
Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми.
— Гарно тут, — зауважив Клерфе.
— Авжеж, гарна в’язниця.
Клерфе не відповів. Знав інші в’язниці.
— Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн.
— Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе.
Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з’явилися краплі поту.
— Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився.
— Ні. Ми спізнилися.
— Звідки ви їхали?
— З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи.
Ґольманн розсміявся.
— То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше?
Клерфе підняв руку.
— Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта!
— Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо?
— Це лише кілька днів.
— До біса! Щось сталося?
— Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі?
— Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося?
— Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все.
— Клерфе, хто розбився?
— Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку.
Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся.
— Хіба тут лише самі хворі?
— Ні. Є також здорові, які провідують хворих.
— Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі?
— Ні, то якраз здорові! — Ґольманн розсміявся. — А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають вже віддавна.
Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна і малу карафку горілки для Клерфе.
— Як довго думаєш тут залишитися? — запитав Ґольманн.
— Кілька днів. Де б я міг оселитися?
— Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар.
— А звідки ти про це знаєш?
— Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути. Часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. — Ґольманн витягнув з кишені на грудях плескату пляшку і долив до своєї склянки трішки алкоголю. — То джин, — пояснив. — Теж помагає.
— Вам не дозволяють пити? — запитав Клерфе.
— Цілковитої заборони нема, але так зручніше. — Ґольманн сховав пляшку до кишені. — Тут на горах трохи впадаєш у дитинство.
Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Вийшов з них чоловік в чорній хутровій шапці.
— Знаєш, хто це? — запитав Клерфе.
— Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок в Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині і синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, вшиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх.