— То тепер ти знову при здоровому глузді, так? — запитав Артур. — Я питаю просто задля годиться.
— Я був у Африці, — вів далі Форд.
— Невже?
— Авжеж.
— І як же тобі там велося?
— А це що, твоя печера? — спитав Форд.
— Еге ж, — сказав Артур. Він почувався дуже дивно. Після майже чотирьох років ізоляції один погляд на Форда давав таке задоволення і полегкість, що він ладен був розрюмсатися. Та з іншого боку, Форд був людиною, яка майже відразу діяла на нерви.
— Дуже гарна, — сказав Форд, відносячи те до печери Артура. — Мабуть, вона тобі до чортиків набридла.
Артур не удостоїв його відповіді.
— В Африці було дуже цікаво, — мовив Форд. — Ох, і натворив же я там див. — Він задумливо подивився вдалину. — Я взявся був знущатися над тваринами, — сказав він безтурботно. — Та дозволяв те собі лише в години дозвілля, — додав він.
— І тільки? — обережно уточнив Артур.
— Так, — упевнив його Форд. — Я не хочу перевантажувати тебе подробицями, бо вони…
— Що, вони?
— Роз’ятрять тебе. Та, можливо, тобі буде цікаво знати, що за еволюцію обрису тварини, яку в майбутніх століттях назовуть жирафою, цілковито відповідаю я. А ще я намагався навчитися літати. Ти мені віриш?
— Розкажи, — сказав Артур.
— Я розповім тобі пізніше. Я тільки нагадаю, що з цього приводу говорить «Путівник»…
— Пппу… ?
— «Путівник». «Путівник мандрівника по Галактиці». Ти що, не пам’ятаєш?
— Так. Я пам’ятаю, як жбурнув його до річки.
— Еге ж, — сказав Форд, — та я його виловив.
— Ти мені про це нічого не сказав.
— Ага, щоб ти не жбурнув його туди ще раз.
— Цілком слушно, — признався Артур. — І що ж там «Путівник»?
— Що ти маєш на увазі?
— Що каже «Путівник»?
— «Путівник» каже, що існує мистецтво польоту, — сказав Форд, — чи простіше — вправність. Те вміння полягає в тому, щоб навчитися падати на землю і при цьому пролітати мимо. — Він блідо посміхнувся і вказав на коліна своїх штанів та підняв руки, щоб показати лікті. Тканина в тих місцях була протерта і зяяла дірками.
— Як бачиш, досі у мене те не дуже добре виходило, — сказав він і подав Артурові руку. — Я дуже радий бачити тебе знову, — додав він.
Від раптового напливу почуттів та збентеження Артур тільки замотав головою.
— Я стільки років не бачив живої душі, — сказав він, — жодної. Ще б трохи — і я б розучився розмовляти. Слова весь час забуваю. Взагалі-то я вправляюся. Я практикуюся, розмовляючи з … розмовляючи з… ну як їх там, коли ти з ними розмовляєш, то люди вважають тебе за божевільного! Ну, от як Георг Третій.
— Королями? — спробував підказати Форд.
— Та ні ж бо, — відказав Артур, — те, з чим він розмовляв. Вони — навкруг нас, о святі небеса! Я власноручно посадив їх сотнями. Правда, всі вони засохли. Дерева! Я практикуюсь, розмовляючи з деревами. А це для чого?
Форд усе ще стояв з простягнутою рукою. Артур дивився на неї здивовано.
— Потисни, — підказав Форд.
Артур так і зробив, спочатку нервово, мовби вона могла виявитися слизькою рибиною. Потім, відчуваючи безмірне полегшення, він енергійно схопив її обома своїми руками. Він тряс руку Форда і стискав, стискав і тряс знову.
Через деякий час Форд усвідомив, що пора вивільнити свою кінцівку. Вони видряпалися на вершину найближчого прискалка і стали озирати околиці.
— А що трапилося з гольгафрінчанами? — запитав Форд. Артур здвигнув плечима.
— Багато з них не пережили сувору зиму, три роки тому, — сказав він, — а жменька тих, що вціліли, весною заявили, що йдуть у відпустку, тож вони змайстрували плота та й відпливли. Історія твердить, що вони, певно, вижили…
— Гм, — сказав Форд, — так, так. — Він стояв руки в боки і роззирався на порожній світ. Раптом він сповнився енергією і цілеспрямованістю.
— Ми рушаємо в дорогу, — збуджено вигукнув він і аж затрусився від надміру енергії.
— Куди? На чому? — скинувся Артур.
— Я не знаю, — сказав Форд, — але просто відчуваю, що час настав. Крига скресла. Наші мандри вже почалися.
Він перейшов на шепіт.
— Я виявив течу в пустелі, — заявив він.
При цьому він зірко вдивлявся у далину і виглядав так, ніби йому дуже хотілося, щоб у цей момент вітер рвучко розкуйовдив його волосся, та вітер був зайнятий тим, що зовсім поруч забавлявся листочками дерев, а на Форда Префекта не звертав ніякісінької уваги.
Артур попрохав його повторити те, що він тільки що сказав, бо не зовсім второпав, про що йдеться. Форд повторив.
— Течу? — перепитав Артур.
— Система дала течу, — став тлумачити Форд і поспішив підставити своє диявольськи вишкірене обличчя вітру, який саме пролітав мимо.
Артур кивнув, а затим прокашлявся.
— Ми говоримо про якісь неполадки у пральному автоматі, зробленому у Вогонії, чи про що ми говоримо? — обережно закинув він.
— Про збої, — пояснив Форд.— Про збої, які дає безперервний час космічного простору.
— А, — кивнув Артур, — то він тепер дає комусь ці збої. — Він встромив руки до кишень свого подертого халата і став удивлятися в далину.
— Що ти верзеш? — озвався Форд.
— Не розумію, — сказав Артур, — якщо час дає збої комусь, то що нам до того?
Форд мало не спопелив його поглядом.
— Та ти будеш слухати? — скипів він.
— Я ж слухаю, — мовив Артур, — та боюсь, що пуття мені від цього небагато.
Форд схопив його за лацкани халата і став говорити до нього так повільно, чітко та терпляче, ніби той був клерком з рахівничого відділу телефонної компанії.
— Видається, що там… — говорив він, — в просторово-часовій тканині … — говорив він, — з’явилися… — говорив він, — острівці…
Артур дурнувато дивився на тканину свого халата, на ту частину, в яку вчепилися пальці Форда. Доки Артур не встиг доповнити дурнуватий вираз дурнуватою реплікою, Форд поспішив продовжити.
— … нестабільності, — додав він.
— А, он як, — мовив Артур.
— Атож, саме так, — підтвердив Форд.
Вони самотньо стояли на пагорбі доісторичної землі, твердо вдивляючись один одному у вічі.
— І що ж з цією тканиною скоїлося? — спитав Артур.
— У ній виникли острівці нестабільності— відказав Форд.
— Справді? — ні разу не кліпнувши очима, мовив Артур.
— Правдивіше не буває, — відказав Форд, так само не кліпаючи.
— Гаразд , — сказав Артур.
— Второпав? — спитав Форд.
— Ні, — зізнався Артур. Нависла гнітюча мовчанка.
— Трудність цієї розмови полягає в тому, — почав Артур, після того як по його обличчю повільно проповзла понура важка тінь, так ніби альпініст обережно випробовував підступний виступ скелі, — що вона дуже відрізняється від тих, які я вів останнім часом. А вони, як я вже пояснював, велися переважно з деревами. Вони не були схожі на цю. Можливо, за винятком тих, які я мав з в’язами, хоч і вони бували не дуже результативні.
— Артуре, — сказав Форд.
— Так. Слухаю, — сказав Артур.
— Просто сприймай на віру все, що я тобі кажу, і все буде дуже і дуже просто.
— Так-то воно так, та щось не дуже віриться. Вони сіли, щоб зібратися з думками.
Форд дістав свій субефірний чуткомат. Він приглушено дзижчав, тьмяно поблимував крихітним світликом.
— Батарея сіла? — запитав Артур.
— Ні, — сказав Форд, — в просторово-часовій матерії простежується мобільна аномалія, локальний збій, острівець нестабільності. Теча. І вона зараз десь поблизу нас.
— Де?
Трохи дрижачою рукою Форд став повертати півколом чуткомат. Раптом світлик яскраво засяяв.
— Там! — гукнув Форд, простягаючи руку. — Там, за тією канапою! Артур поглянув у вказаному напрямку. На його превелике здивування, в полі, просто них, стояла м’яка канапа, в простонародді — честерфілдка, покрита барвистим оксамитом. Він вирячився на неї здивовано. І зразу ж у нього виникло декілька запитань.