Руку йому таки відновили, вона заживала — безболісно, але повільно. Ледь помітні шрами, що залишилися на місці російської літери «Ш» (початкова буква в слові «ШПИОН» — «шпигун»), поступово зарубцювалися, але коли Бонд згадав про чоловіка зі стилетом, котрий зробив йому це, руки його на кермі мимоволі стиснулися в кулаки.
Цікаво, що сталося з тією блискучою організацією, агентом котрої був той, із стилетом — із тим радянським органом помсти — СМЕРШем, скорочено від російського «Смерть шпионам», тобто «смерть шпигунам»? Чи вона й далі така ж впливова, така ж ефективна? І хто керує нею тепер, коли Берії більше нема? Після тієї знаменитої операції в казино Руаяль-лез-O Бонд поклявся їм помститися. Він так і сказав про це М. під час їхньої останньої розмови. Чи не викликана ця нова зустріч бажанням дати Бондові змогу стати на стежку війни? Очі його звузилися, коли він вдивлявся у сутінки Ріджентс-парку. Обличчя Бонда у присмерку видавалося холодним та жорстоким. Він заїхав у внутрішній двір високого похмурого будинку, передав машину одному з механіків і пішов до центрального входу. Ліфт підняв його на верхній поверх і — так добре знайомим йому коридором, застеленим ворсистим килимом, — він дійшов до дверей поруч із кабінетом М. Начальник секретаріату вже чекав на нього й відразу ж зв’язався із М., скориставшись внутрішнім зв’язком.
— 007 прибув, сер!
— Нехай заходить.
Спокуслива міс Маніпенні8, всемогутня особиста секретарка М., підбадьорливо посміхнулася Бонду, і він увійшов у кабінет. Одразу ж у кімнаті, яку Бонд щойно полишив, загорілося зелене світло: це означало, що шефа не можна турбувати.
Настільна лампа із зеленим скляним абажуром відкидала острівець світла на широкий стіл, обтягнутий червоною шкірою. Туман за вікном не давав змоги розгледіти кімнату.
— Доброго ранку, 007! Покажіть-но мені свою руку. Непогано! Звідкіля вони взяли шкіру для пересадки?
— Із передпліччя, сер.
— Г-м-м... Волосинки трохи загрубі. І трохи нерівно. Ну що ж — нічого не вдієш. Зійде поки що. Присядьте.
Бонд підійшов до єдиного стільця, котрий стояв навпроти стола М.
— Добре відпочили?
— Так, дякую, сер!
— Чи бачили ви коли-небудь таке?
І М. рвучко витягнув щось із нагрудної кишені та кинув на стіл. З легким стукотом на червону шкіру впала, висвічуючи багатим блиском, золота карбована монета розміром із дюйм.
Бонд узяв її, покрутив і зважив у руці.
— Ніколи, сер! Коштує, певно, фунтів п’ять, не менше.
— П’ятнадцять у колекціонерів. Це — розенобль9 Едуарда IV.
М. знову поліз у внутрішню кишеню і виклав перед Бондом на стіл пригорщу не менш чудових старовинних монет. Уважно розглядав кожну і називав її.
— Подвійний екселлант Фердинанда та Ізабелли,
Іспанія, 1510 рік; екю о’солей Чарльза IX, Франція,
1574 рік; подвійне золоте екю Генріха IV, Франція,
1600 рік; подвійний дукат Філіппа II, Іспанія, 1560 рік; рейдер10 Чарльза Д’Егмонта, Голландія, 1538 рік; золотий четвертний, Генуя, 1617 рік; подвійний луїдор a la meche courte з коротким завитком Луї IV, Франція, 1644 рік… Усе це варте купи грошей, навіть якщо його переплавити. Але воно має ще більшу цінність для нумізматів, бо за кожну з цих монет колекціонери дають від десяти до двадцяти фунтів. Чи бачите ви у них щось спільне?
Бонд замислився.
— Ні, сер.
— Усі вони викарбувані до 1650 року. «Кривавий Морґан»11 був губернатором та командувачем Ямайки від 1674 до 1683 року. Англійська монета тут — справжній джокер. Можливо, такими розраховувалися з англійськими солдатами в гарнізоні Ямайки. Якби не цей факт і дати, то цілком можна було б припустити будь-яке інше походження дорогоцінного скарбу — монети могли здобути інші великі пірати: д’Оллоне, Пьєр ле Гран12, Шарп, Сокінс, Блекбіерд. Так чи інакше, але й «Спінкси13, і Британський музей сходяться на тому, що це, без сумніву, частина скарбу Морґана.
На мить М. зупинився, щоб розкурити люльку. Він не запросив Бонда запалити, а той не насмілився зробити це без дозволу.
— І до біса багатий це був скарб. Приблизно тисячу таких монет хтось поширює у Сполучених Штатах лише за останні кілька місяців. Спецвідділ Казначейства та ФБР відстежили рух тільки цих монет; а скільки ж їх було переплавлено або осіло в приватних колекціях?
І вони увесь час виринають у банках, у торговців золотими злитками, в антикварних крамницях, але найбільше, звісно ж, у лихварів. Фебеерівці опинилося в скрутному становищі. Вони знають, що варто їм лише повідомити про це в поліцію, як джерело надходжень негайно висохне. Усе буде переплавлене в золоті злитки й відразу ж перекочує на чорний ринок. Навіть якщо не брати до уваги раритет монет, то й переплавлене золото неминуче піде в підпілля. Скидається на те, що хтось використовує чорношкірих — швейцарів, провідників поїздів, шоферів вантажівок — тобто цілком безневинних людей, для розповсюдження монет у Сполучених Штатах.