Знизавши плечима, швидко підійшов до телефона.
— Готель «Сент-Реджіс». Доброго ранку! — озвався голос у слухавці.
— З’єднайте мене зі службою доставки їжі в номери, — попросив Бонд.
— Служба обслуговування? Я хотів би замовити сніданок. Півпінти апельсинового соку, яєчня з трьох не надто засмажених яєць із беконом та подвійне еспресо з вершками. Грінки та джем. Записали?
Замовлення повторили слово в слово. Бонд вийшов у хол і забрав звідти купу газет вагою не менш як п’ять фунтів, котру зранку залишили йому під дверима. На столику в холі лежала також гірка пакетів, які Бонд поки що проігнорував.
Напередодні він дозволив людям із ФБР трохи його «американізувати». Прийшов кравець і зняв із нього мірку, щоби пошити два однобортні піджаки з темно-синьої вовняної тканини (Бонд рішуче відмовився від чогось екстравагантнішого), а з крамниці чоловічого одягу принесли сліпучо-білі нейлонові сорочки з видовженими комірцями. Він змушений був прийняти з півдюжини фулярових краваток з крикливими малюнками, темні шкарпетки з модними стрілками, кілька «представницьких» носовичків для нагрудної кишені, нейлонові майки та труси (які тут називалися чомусь «футболками» й «шортами»), легке зручне пальто з верблюжої шерсті з підкладними плечима, м’який сірий капелюх із невеликими крисами, чорною стрічкою і вм’ятиною посередині та дві пари дуже зручних чорних мокасинів на щодень.
Він також отримав «шикарний» затискач для краватки у вигляді батога, невеликий гаманець з крокодилячої шкіри від Марка Кроса, вишукану запальничку «Зіппо», пластиковий несесер із бритвою, гребінцем для волосся та зубною щіткою, окуляри у роговій оправі зі звичайними лінзами, різні інші дрібнички й, нарешті, легкий гартманівський саквояж «Попутник авіапасажира» для зберігання усього цього добра.
Йому дозволити залишити «беретту» 25 калібру з пласкою рукояткою та коричнево-жовтою кобурою, але всі інші особисті речі мали забрати опівдні та відправити на Ямайку.
Бонду зробили військову стрижку й ознайомили з легендою, згідно з якою він — виходець із Нової Англії, з Бостона, працює в Лондоні у трастовій компанії («Ґаранті Траст компані»), а в Штати приїхав у відпустку. Також йому нагадали, що слід казати «чек», а не «рахунок», «кеб» замість «таксі» та (а це зауваження було від Лейтера) — послуговуватися лише короткими словами. Ви можете підтримати бесіду, радив Лейстер, обмежившись лише «Йа-а» або «Ноуп» — замість «так» чи «ні» — та словом «звісно». Слід усіляко уникати чисто англійських слів, застерігав Лейтер, особливо ж слова «насправді». На це Бонд зауважив, що такого слова в його лексиконі ніколи й не було.
Він похмуро глянув на купу пакетів, що містили усі подробиці його нинішнього «я», востаннє вислизнув з піжами («тут, в Америці, ми спимо переважно голяка, містере Бонд») і прийняв крижаний душ. Голячись, вивчав своє обличчя в дзеркалі. Жирний завиток чорного волосся над правою бровою втратив значну частину закарлючки; волосся на скронях було коротко підстрижене. Нічого не вдалося зробити лише з тонким вертикальним шрамом на правій щоці, хоча фебеерівці й експериментували з гримом. Також не вдалося прибрати холодний та злий блиск у сталево-сірих очах, однак у чорному волоссі та високих вилицях було щось американське, і Бонд вирішив, що згодиться й так — хіба що про успіх у жінок доведеться забути.
Голяка пройшовши у хол, Бонд розірвав кілька пакетів. Згодом, уже в білій сорочці та синіх штанях, перейшов у вітальню, присунув крісло до письмового столу біля вікна і почав читати «Дерево мандрівника» Патріка Лі Фермора20.
Цю незвичайну книгу порекомендував йому М.
— Цей чолов’яга знає, про що пише, — казав М. —
І не забувайте: він описав те, що справді відбувалося на Гаїті в 1950 році. До того ж це не якась середньовічна маячня про чорну магію: таке там практикують щодня.
Бонд знайшов розділ про Гаїті.
«Наступним кроком, — читав Бонд, — є викликання злих духів, що населяють пантеон вуду: таких, як Дон Педро, Кітта, Мондонґе, Бакалу і Зандор — з метою комусь нашкодити. Шаманство має конголезьке походження і добре спрацьовує, коли треба перетворити людей на зомбі, а надалі використовувати як рабів; наслати пристріт або знищити ворога. Ефект від такого чаклування лише посилюється, якщо скористатися фотографією майбутньої жертви, представити її у вигляді мініатюрної труни або жаби, а також доповнити певною дозою отрути. Отець Косме розводився про забобони стосовно людей, котрі здатні перетворюватися на зміїв; про перевертнів — так званих «вовків-овець» — які літають уночі, набираючи подоби кажанів-вампірів та висмоктуючи кров із немовлят; про людей, спроможних зменшуватися до мікроскопічних розмірів і перекочуватися землею, мов калабаси — плоди гарбуза-горлянки. Але набагато страшнішими видавалися містично-злочинні секти із жахними назвами — так звані «Макандисти», найменовані на честь сумнозвісної кампанії з отруєння відомого гаїтянського героя шамана; «Забопи» — вони ж за сумісництвом і розбійники та грабіжники. А ще ж були «Мазанкси», «Капореляти», «Влінбіндінґви»... Усі вони, стверджував автор, — вельми втаємничені секти, боги котрих вимагали пожертвами не півня, голуба, цапа, собаку чи свиню — як у звичних ритуалах вуду, а так званого безрогого цапа. Такий цап, без сумніву, уособлював людську істоту...»