На сходах за дверима чекав Ілля, який давно нишком позирав на неї небайдужим оком, а після тієї вечірньої грози з поцілунками, мабуть, вирішив, що з цього щось вийде. А Женька досі не визначилася, бо хлопець цей був не зовсім таким, як інші «на районі», хоч і росли всі разом. Мабуть, лише він один з усіх був дитиною з пристойної родини, де батьки не розлучалися, не «сиділи», не пили, не билися, його не ображали, а навпаки – ставилися по-людськи, платили за навчання і всіляко підтримували. Майже ідеальна картинка! І чому такому хлопцю не вистачало саме її, Женьки?!
Але пропозицію допомогти з переїздом учора було прийнято, Ілля підхопив обидві сумки, вона почепила ще одну торбу через плече, замкнула двері, і вони ввійшли у ліфт.
– Не передумала? – спитав її Ілля.
– Ні.
– Не жалкуватимеш?
– Життя покаже. Але все одно навряд повернуся. Принаймні жити. Ходитиму до мами. На млинці, – всміхнулася вона і тріпнула волоссям.
Ілля нахилився, уперся лобом в її маківку і завмер. Міг би – обійняв би її, малу… Так захотілося раптом захистити її від усяких негараздів. Але руки його були зайняті тими сумками, і він зробив, що зробив, прошепотівши при цьому:
– Не переживай. Усе розрулиться. Я щось придумаю.
– Ой! – сердито струснула головою Женька. – Ще ти мені тут почни! Придумає він! Не чіпай мене сьогодні! І без тебе…
– Не чіпатиму, – зітхнув Ілля. Біля під’їзду стояло таксі. Хлопець рушив до нього.
– Ти б іще контейнер замовив! – просичала від несподіванки Женька, але не стала сварити хлопця на очах у цікавих бабусь і молодиць із дітлахами, що тупцювали неподалік, а й сама впевненим кроком рушила до машини.
– Сідай, не бурчи, не на скутері ж тебе перевозити? – Ілля закинув сумки в багажник і відкрив перед дівчиною дверцята.
Скутер у нього дійсно віднедавна був, та аж ніяк не підходив для вантажних перевезень.
Перше, що промовила господиня, літня й самотня Ольга Яківна, було:
– Тільки ніяких хлопців! – Вона загородила собою прохід, побачивши за спиною квартирантки високого парубка з двома сумками в руках. – Ми ж домовлялися?! Ніяких хлопців! Син дозволив мені здавати кімнату, але ніякого борделю тут не допустить, хоч і живе окремо.
– Так-так, пані Ольго! Це Ілля, мій двоюрідний брат, він просто допоміг мені перенести речі, не переживайте. Ми поставимо в кімнату й підемо.
– Постав у коридорі, ми самі розберемося! – промовила господиня до Іллі, вказуючи худою рукою під стіну.
Ілля переступив поріг, поставив торби і зробив крок назад.
– Женю, я почекаю на вулиці!
– Ага, я швидко, – махнула вона йому й потягла одну сумку в кінець коридору до кімнати, де збиралася починати самостійне життя.
– Не ображайся, – примирливо мовила господиня, – але в мене був прецедент, ледве здихалася того борделю, такі тут кавалери ходили, що я сама боялася з кімнати носа висунути! То викликала сина, щоб розібрався з ними…
– Розумію, – зітхнула Женька, штовхаючи двері.
– Ось ключ. Твоя територія замикається. Щоб не думала, що я буду нишпорити у твоїх речах чи просто пхати свого носа, – вона простягнула на покресленій лініями життя старечій долоні невеличкий жовтенький ключик.
– Було б у чому тут шарити! – хмикнула дівчина, але оцінила підхід господині до питання приватності.
– Ну, обживайся. З харчуванням вирішуй сама, я майже не готую, стара вже, їсти не хочеться, перебиваюся тим-сим. А ти молода, тобі треба сили. Але я тобі здала кімнату – і на цьому мої послуги завершуються. Зрозуміла?
– Та звісно! Я і не збиралася у вас столуватися, не хвилюйтесь!
– Ну, і добре, – зітхнула старенька й пошкутильгала до своєї кімнати.
– Ольго Яківно! А ключі від вхідних дверей?! – зойкнула навздогін Женька.
– І чого так кричати? Я не глуха! – озирнулася та. – Он у дверях стирчать, вийми, то й будуть твої.
– У мене є ідея! – всміхнувся до Женьки Ілля, коли та вийшла з під’їзду.
– Ну? – не надто весело відреагувала дівчина.
– Поїхали кататися на кораблику? Глянь, яка погода! Типу відкриємо сезон. Відсвяткуємо початок твого самостійного життя, – зазирнув він у вічі.
– На кораблику? – на мить завагалася вона й глянула в небо, а потім у той бік, де за будинками, за пром зоною і знову за будинками був Дніпро, вона це і знала, і відчувала нутром.
– Угу. Дощу сьогодні не буде. А якщо й буде – то теж нічого, – двозначно всміхнувся Ілля.