– Ні. Не поїду! – твердо промовила Женька й навіть сама здивувалася, чому відмовилась, адже прогулянка по Дніпру була б справжнім святом. Але Ілля… Не хотіла вона прив’язуватися до цього хлопця спогадами про приємність «на двох», бо й у собі вже не була впевнена, і боялася, що чим більше тих згадок про спільне хороше, тим важче «рубати канати».
– Чому? – щиро здивувався хлопець.
– Без «чому». Просто так. Не можу. Не хочу. Тебе не стосується!
– Ну, ходімо десь пива вип’ємо. Чи кави. Пригощаю тістечками! – не розгубився Ілля.
– Кави? З тістечками? – на мить задумалася Женька, і щось невловиме промайнуло в її очах. – Так! Кави! Але без тебе. Вибач, я геть забула, мені треба крутонутися в одне місце. У справі. Вибач. Дякую, що допоміг!
Вона піднялася навшпиньки і чмокнула Іллю в щоку – як робили на прощання всі в їхній дворовій компанії.
Ілля зітхнув і розвів руками.
– Пообіцяй, що іншим разом…
– Ага! І кораблик, і каву, і тістечка, і витребеньки!
Віддаляючись від нього пружною ходою, дівчина кивала і махала рукою.
10
Відучора Женька чекала на дзвінок із кав’ярні, сподіваючись, що з’явиться в їхньому «каталозі» цікава, підходяща для неї Книга, адже, як змогла, пояснила книжниці Ані свій інтерес. Але ніхто не телефонував. Звісно, не щодня туди записуються нові учасники акції, та й не кожен був би їй цікавим. А може, дівчата просто затуркалися й забули про неї? От Женька й вирішила, якщо вже має сьогодні вільний час, зайти до них, передивитися картотеку і ще раз нагадати про себе.
На душі в неї було неспокійно, не щодня приймаються та реалізуються важливі життєві рішення, але демонструвати хвилювання й невпевненість у майбутньому перед Іллею – цього лише бракувало! Може, її сподівання отримати таким чином відповіді на нагальні запитання від чужих людей і виглядали дивними, може, ліпше було б порадитися з кимось зі знайомих або читати справжні книжки, але… Але в колі її спілкування не водилося людей, яких би вона готова була взяти собі за приклад успішного виходу з життєвого «крутого піке». А книжки, принаймні ті, що вона інколи читала, являли собою варіації на тему казки про Попелюшку, неодмінно тішили гепі-ендом, але не дуже в них вірилося, та й конкретних порад щодо виживання вони не давали.
Хотілося дівчині поговорити з кимось із тих успішних людей, яких вона нерідко бачила зі свого місця адміністратора на плазмовому екрані, куди втуплюються відвідувачки, чекаючи своєї черги. Бажано – з жінкою. Яка «змогла». Яка падала й підіймалася, доклала зусиль і зрештою вирвалася на іншу орбіту існування. Її цікавили саме такі жінки, а не ті, які просто вдало вийшли заміж. Хоча це теж свого роду «хід конем». Та себе на їхньому теплому місці Женька не бачила з багатьох причин. А ще не уявляла, з якого дива ті успішні, що «змогли», стали б вести задушевні розмови з такою звичайною дівчиною, як вона, хоч за дурепу себе й не мала, але все ж таки… Тому ця акція в кав’ярні зародила в ній надію. Адже не Книга, а саме Читач обирає собі пару до розмови, і це є певним козирем, шансом, можливістю. Навіть за ціною якогось тістечка та кави для себе. Власне, це взагалі не було проблемою – вона вже давно вирішувала сама, на що витрачати зароблені гроші, і нерідко робила це безглуздо, але з превеликим задоволенням.
Книжниця Аня поклала рахунок на стіл і забрала порожню склянку з-під кави-глясе й тарілку із солодкими крихтами.
– Ну, бачу, немає мені цікавої Книги, але взагалі акція тут якось рухається? Щось відбувається? – зазирнула їй в очі Женька.
– О, так! Учора був конфуз: Книга не прийшла, а жінка, що її замовила, сиділа й нудилася. Така цікава, я не розповідала? Вона письменниця, вишукує тут нові сюжети.
– Ух ти! Письменниця?! То, може, мені з нею?…
– Та я вже й думала, але… навряд, – якось невпевнено відповіла Аня, – по-перше, вона теж Читач, а не Книга, а по-друге…
– Що?! – з нетерпінням подалася до офіціантки Женька.
– Вона… Ну, не виглядає дуже успішною та задоволеною життям, уже вибач.
– Як це? Письменниця – і не успішна?! От би її побачити!
– Та всяке буває, може, творча криза в неї, але я думаю, що там щось особисте. Ми тут багато чого бачимо, трохи починаєш у людях розбиратися.
– Ааа… То й що ж вона?
– Тобто?
– Ну, коли Книга не прийшла?
– А! Так тут був саме ще один Читач і запросив її до свого столика, щоб «почитати» разом!
– Овва! Романтично! А Читач хоч симпатичний?
Аня з посудом у руках озирнулася на столик неподалік, де самотня жінка з двома телефонами на краю столу доїдала свій обід – струдель із курятиною та грецький салат.