А коли приблизно рік тому Амалія обережно заговорила про всиновлення, Артур якось надто швидко згорнув тему. З другою спробою вийшло так само, і жінка вирішила, що треба дати йому час звикнути до цієї думки. Вона нишком читала в Інтернеті тематичні форуми, роздумувала, яким шляхом краще піти, щоб і швидше, і менше бюрократії, щоб їхній хлопчик (а вона хотіла саме хлопчика, навіть не стільки для себе, як для чоловіка) з найменшими втратами вислизнув із тієї жахливої системи і зажив щасливо в їхній великій сучасній квартирі в центрі міста… У чоловіка на це були гроші, а в неї – бажання заповнити їхнє життя тим, що надасть йому зовсім іншого змісту й сенсу. Вона ніби грала сама із собою в цю гру, розглядаючи новим оком їхнє помешкання, уявляючи, як воно зміниться з появою дитини. Шкодувала, що не насмілилася на це раніше – скільки часу було втрачено… Але озвучувати свої мрії знову поки що не наважувалася.
А потім усе рухнуло. Обвалилося водночас.
У голові Амалії думки не складалися в рівні ланцюжки, на вуста не приходили відповідні потрібні слова, вона мов заклякла, почувалася ніби раптово вимкненою з електромережі…
Артур не мав часу чекати, доки вона оклигає. Та й навіщо? Щоб почути ті «потрібні слова»? Докори, образи, прокльони, благання, нарікання, спогади про минуле й заклики до сумління – що ще могла сказати йому жінка, яка раптом стала колишньою? І що це змінило б? Усе вже було обговорено й вирішено за її спиною. Можливо, існували й інші сценарії розвитку подій. Але сталося, як сталося. «Хвоста» відрубали одним махом, а не різали кілечками. Мабуть, вважали, що це гуманно.
Амалія давно не працювала. Звільнилася з великої наукової бібліотеки, куди втрапила після закінчення Інституту культури. Подруг у неї там не залишилося, адже жіночий колектив – то надто специфічна спільнота. І її звільнення «в нікуди», а не на іншу роботу було сприйняте теж специфічно. «Ситий голодному не товариш! Але ти заходь, як скучиш!» – постановили під час прощального обіду колишні колеги й повернулися до своїх бібліотечних буднів.
Вона не заходила. Відчула бар’єр, який прозорою стіною виріс між нею й колишнім життям відтоді, як Артур пішов угору. Не мала потреби кудись ходити, щось робити, заробляти стандартну зарплатню. Чоловік доклав чимало зусиль, і його бізнес з імпорту автозапчастин нарешті розквітнув. Нині вони могли дозволити собі комфортне життя в столиці та закордонні подорожі, нерідко пов’язані з його роботою. Поверталися додому з купою спільних вражень, сувенірів і фотознімків, що мерехтіли тепер у її підсвідомості ночами.
Вона переїхала наприкінці лютого й намагалася не згадувати ті перші самотні зимові дні в чужому помешканні чужого району, серед нерозібраних коробок і нерозібраних думок.
Не знала, як і навіщо жити.
Просто не вміла жити сама.
Спочатку не вірила, що це не сон.
Потім повірила.
Усвідомила себе відрізаним апендиксом.
Хотіла вмерти.
Але так і не наважилася накласти на себе руки.
Потім у Києві запанувала весна.
Й Амалія вигадала гру.
Гру у звичайне життя серед звичайних людей цього міста.
Поки не скінчаться ті десять тисяч.
Амалії сподобалася кав’ярня на Хоревій, куди зайшла випадково кілька днів тому, а потім згодилася взяти участь у їхній трохи дивній акції. Тепер вона бувала там практично щодня й не тільки заради зустрічей із Книгами. Просто ходила містом, а потім завертала сюди обідати. Їй були симпатичні дівчата-книжниці, приємно було приходити кудись, де тебе знають. Але знають нещодавно. Без твого колишнього життя. Ті місця, де вони бували з Артуром, вона обходила десятою дорогою. Можливо, тому тепер так вабив Поділ, бо знала, що Артур його недолюблював і не раз жартома казав, що на місці цих запилюжених блощичників треба звести сучасний Мангеттен і це буде розумне використання дорогої площі привабливого для бізнесу міста.
Натомість вона сама почувалася тут затишно, неспішно розглядала старовинні дво– й триповерхові будинки, багато з яких німотно кричали до перехожих, благаючи про реставрацію чи бодай ремонт, вдивлялася в ліпнину, балкони, віконечка горищ, башточки, двері, старі ворота… Намагалася уявити, як тут жилося людям раніше, але її уяви на це не вистачало – переповнене раціональними метушливими людьми, теперішнє місто не було схильне до сентиментів. Так здавалося Амалії, яка заходила у дворики старих будівель, подібні до одеських чи навіть італійських, і зітхала, відчуваючи тут незворотній процес умирання. Процес, подібний до її власного стану.